Ідеї національної еліти в історії української політичної думки другої половини ХІХ ст.

РОЗДІЛ 2
ІДЕЯ БЕЗЕЛІТНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ ЯК ПРОВІДНИЙ МОТИВ ВІТЧИЗНЯНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ
ДУМКИ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ
У другій половині XIX століття склалися умови, що сприяли викристалізації
національної політичної думки, об’єднанню провідної інтелігенції, тоб­то настав
етап якісної зміни процесу українського національного відродження.
Після засідання Віденського конгресу, який був скликаний у вересні 1814 року,
Європа майже на півстоліття поринула, у тривалу безкомпромісну боротьбу між
реакційними силами, які вимагали повернення і зміцнення монархічних режимів, та
прибічниками республіканських форм правління і демократичних конституцій. Як
наслідок цього протистояння відбулися революції 1848 – 1849 років, що
сколихнули Францію, Німеччину, Австрію, Італію, Угорщину.
Тогочасна філософська думка сконцентрувалася на пошуках оптимальних варіантів
суспільно­го розвитку. Серед інтелігенції значної популярності набули
філософські погляди західноєвропейських мислителів Й. Гердера, Г.В.Ф. Гегеля.
Спираючись саме на їхні філософські системи, представник польських романтиків
А. Міцкевич у роботі “Книги польського народу та книги польсь­кого
пілігримства” створив концепцію польського месіан­ства, яка полягала у вірі в
історичну місію, історичну місію власної нації, що робить її обраною серед
інших націй.
На цьому ж ґрунті на європейському континенті виникають одна за одною низка
таємних організацій, що борються за національне та соціальне визволення своєї
нації: карбонарії – в Італії, “Моло­да Європа” – у Швейцарії, декабристи – у
Росії та інші.
У 30-х роках ХІХ століття змінюються пріоритети й у внутрішній полі­тиці
Російської імперії. Новопризначений міністр народної освіти граф С. Уваров
вважав, що шлях до зміцнення російської державності лежить через посилення
трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я,
народності. Поява пропагандистського гасла “народності” символізувала не що
інше, як новий наступ на права національ­них меншин в імперії та посилення
процесу їх русифікації.
Факт виникнення у 40-х роках в Києві української полі­тичної організації —
Кирило-Мефодіївського товариства – слід оцінювати та сприймати саме у цьому
контексті. Це таємне об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням
невмирущості політичної традиції боротьби за українську самостійність, а з
іншого — закономірним результатом загальноєвропейських тенденцій та процесів.
Причиною виникнення Кирило-Мефодіївського товариства, яке ідеологічно
сформувалося на основі передових західноєв­ропейських філософських систем та
ідей польського ро­мантизму, стало загострення протистояння в Європі між силами
абсолютизму і демократії та зрослий тиск з боку влади імперії. Українська
інтелігенція другої половини ХІХ століття організаційно згуртувалася,
наслідуючи прик­лад європейських таємних організацій.
У документах слідства його називають “Украйно-Слов’янським товариством”. Однак
в історичній літературі воно більш відоме під назвою Кирило-Мефодіївське
товариство, що проіснувало, за оцінками істориків, не більше аніж п’ятнадцять
місяців.
Засновниками товариства, як вважають дослідники, були чиновник канцелярії
генерал-губернатора М. Гулак, ад’юнкт Київського університету М. Костомаров та
студенти цього ж університету М. Білозерський, О. Маркович. Згодом до них
приєдналися поет Т. Шевченко, вчителі Д. Пильчиков, П. Куліш та ін. Історичні
джерела дають відомості про 12 членів цього товариства. Хоча деякі науковці
наголошують на тому, що їх було значно більше.
Український історик Д. Дорошенко відзначав: “Соціальний склад
Кирило-Мефодіївського братства вже відріжняється від складу масонських лож і
політичних кружків першої чверті століття: тут нема вже великих панів, багатих
дідичів; членами братства були переважно діти середніх або бідних дідичів,
урядовці і навіть колишній кріпак. Це та верства, яка в сфері інтелектуального
життя й ідейного провідництва виступає в 40-х роках в Росії і на Україні на
зміну родовитого панства й яку в новіших часах почали називати інтелігенцією”
[40, с. 280].
Перша офіційна згадка про Кирило-Мефодіївське товариство пов’язана з доносом,
що його в березні 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров
надіслав царським властям про таємну організацію, яку він випадково виявив.
Поліція одразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила їх у
Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування в
Києві таємного Кирило-Мефодіївського товариства, що об’єднувало ряд
представників тогочасної української інтелігенції.
В ідеології кирило-мефодіївців, як відзначає український філософ Д.Чижевський,
вирізнялися три моменти: романтична традиція, радикалізм 40-х років і
релігійний елемент у специфічних формах східного християнства.
Кирило-Мефодіївці, як наголошував дослідник, вірили ”в можливість і неминучу
потребу перебудування всього життя людського і суспільства на основі
християнської віри” [167, с. 260].
Цікаву думку з приводу цього питання висловлює і Ю. Левенець: “Світогляд членів
Кирило-мефодіївського товариства містив проєвропейську інтерпретацію
вітчизняної історії, в якій демократичні традиції України (втілені, до речі, в
тому ж козацтві) вигідно відрізнялися від самодержавства Московщини – Росії і
навіть аристократизму Польщі” [95, с. 183]. Для членів Кирило-Мефодіївського
товариства характерним був інтерес до історичного минулого України, яке мало
пояснити причини тогочасного поневоленого стану українців.
Основні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства було викладено в програм