Вы здесь

Українська етнічна преса США та Канади (1945-1994 рр.): особливості висвітлення україно-американських взаємин

Автор: 
Губарець Василь Васильович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2007
Артикул:
0407U004265
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
Розвиток української етнічної преси і її роль у збереженні етнічної
ідентичності українців на Північноамериканському континенті
2.1. Українці США та Канади: поява, розселення і становлення
Історія США та Канади – це певною мірою історія імміґрації і взаємодії між
різними, часто протилежними в багатьох аспектах націями, які наводнили ці
колонізовані землі протягом останніх п’ятисот років. Більшість американців і
канадців має європейське походження. Основними етнічними групами визнаються
англійська, німецька, італійська, ірландська, шотландська, польська,
французька. Однією з найбільших національних груп у Північній Америці є
українська.
Серед дослідників історії українських поселенців у Північній Америці досі
точаться дискусії щодо дати появи цих процесів. Якщо говорити про присутність
українців на теренах сучасних США, то певні свідчення про таку присутність
сягають початку XVII ст. Першим українцем, який з’явився у Північній Америці,
став уродженець Коломиї Іван Богдан, який 1 жовтня 1608 р. зійшов на землю
Вірджинії з англійського корабля під орудою капітана Джона Сміта, пізніше –
засновника міста Джеймстаун [222]. Іван Богдан знався на смолінні і
кораблебудуванні. Альберт Заборівський відомий як ще один український піонер у
США [222]. 1662 р. він прибув до Нового Амстердама (сучасного Нью-Йорка), де
став родоначальником відомої родини Забріських. У дослідженні ранніх етапів
української еміґрації до США мусимо покладатися на реєстри прізвищ
новоприбульців, у яких за період 1726-1776 рр. зустрічаємо такі імена, як
Ніколас (Микола) Оріх, Пітер (Петро) Лух, Мартин Близький, Ентоні (Антон)
Самбір, Еліас (Ілля) Стоцький, Джекоб (Яків) Шейко, Андреас (Андрій) Кисель,
Альберт Русин, Мартин Рудий [222].
Дві американські географічні точки носять ім’я Юрія Лисянського, українця,
капітана російського флоту, який здійснив у 1803-1806 рр. навколосвітню подорож
і відвідав північне Тихоокеанське узбережжя Америки. На його честь названі
бухта на острові Чічаґова (Аляска) та острів у північно-західній групі Гаваїв.
Більшість першопоселенців відомого російського торговельного пункту Форт-Росс,
заснованого 1812 р. у 60 милях на північ від Сан-Франціско, складали українці.
Українці зробили внесок і у справу боротьби за незалежність Сполучених Штатів.
У списку Революційної Армії можна зустріти імена Томаса Маснія та Пітера
Завадовського. А постачальником флоту був Семюел Грабовський.
У 1817-1822 рр. надзвичайним посланником і повноважним міністром Російської
імперії у США був українець Петро Полетика [46, с. 2158]. Визначною є його роль
у вирішенні прикордонної суперечки між Росією і США на Алясці. 1923 р. на
визнання цих заслуг Полетики американський уряд назвав його іменем гірську
вершину на кордоні між штатом Аляска і канадійською провінцією Британська
Колумбія.
Етнічні українці не залишилися осторонь Громадянської війни. По обидва боки
воювали солдати й офіцери з українськими прізвищами – Ендрю Подольський, Конрад
Губа, Гаррі Комарницький, Джордж Сокальський. Найвідомішим із них став генерал
армії президента Лінкольна, вихідець із Південно-Східної України – Василь
Турчин, на прізвисько “Несамовитий Козак” [222].
Дослідники погоджуються в тому, що цих осіб слід вважати лише провісниками
українців у США, адже майже всі вони втратили свою українську ідентичність і
швидко асимілювалися в американському суспільстві. Інші зажили слави перш за
все як представники Польщі або Росії – держав, підданство яких мали, прибувши
до Америки.
Масову ж еміґрацію до Північної Америки, початки якої датуються серединою 70-х
років ХІХ століття, викликали кілька чинників. На першому етапі переважала
еміґрація з українських земель, котрі перебували у складі Австро-Угорщини.
Основними причинами процесу виявилися соціально-економічні: безробіття,
бідність, перенаселеність у селі та високий рівень смертності. З іншого боку,
Західна Україна повнилась чутками про величезні економічні можливості, що
відкриваються в Америці. Американські аґенти проводили вербувальну роботу серед
українців, пропонуючи їм роботу на вугільних копальнях і сталеливарних заводах.
Закарпаття і Лемківщина стали першими землями, з яких 1877 р. українські
поселенці прибули до Сполучених Штатів [199, c. 116].
Серед інших українських реґіонів, які еміграція захлюпнула згодом, були
Галичина, Буковина, Холмщина, Волинь і Полісся. Майже всі еміґранти
представляли переважно селянство, і серед них було чимало неодруженої молоді.
Існувала низка мотивів, які підштовхували людей до виїзду: намагання уникнути
призову до австрійського війська, сподівання добре заробити, щоб заплатити за
подорож до Америки, виплатити всі наявні борги та ще й зекономити, аби
повернутися додому і купити землю, утворивши власне господарство. Хоча Україну
завжди вважали хлібним кошиком Європи і, за логікою, сільське господарство
складало основу української економіки (саме в цьому секторі економіки працювали
80 % українців) [10, c. 11], соціальний статус українського селянина у ХІХ
столітті залишався вкрай низьким. Майже половина всіх орних земель належала
невеличким групам іноземних землевласників (росіянам, полякам, австрійцям,
німцям, угорцям). Внаслідок цього у перенаселених районах Західної України
створилася тяжка ситуація із землею: 42 % селянських сімей у Галичині і на
Волині та 45 % таких сімей на Закарпатті мали менше ніж 2 га землі; 39 %
селянських господарств у Галичині та на Волині і 30 % ферм на Закарпатті
володіли від 2 до 5 га; і лише 17 % господарств були самодостатніми, маючи до
10 га землі [145, c. 60].
Перші масові групи укр