Ви є тут

Європейська політика Великої Британії у 1863-1878 роках

Автор: 
Черевик Костянтин Антонович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2007
Артикул:
0407U004504
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ II
ВЕЛИКА БРИТАНІЯ В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН НА ПОЧАТКУ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ
XIX ст.
2.1. Зовнішня політика Великої Британії станом на початок другої половини
XIX ст.
Місце Великої Британії в системі міжнародних відносин у період після
Віденського конгресу 1814–1815 років і до початку 60-х років XIX ст., її
зовнішня політика в цей період знайшли широке висвітлення в історіографії. При
цьому, якщо російські вчені робили акцент на дослідженні колоніальної політики
Великої Британії, англо-американські дослідники, крім цього, приділили значну
увагу аналізу особливостей зовнішньополітичного курсу Великої Британії в
Європі. Історики виходять з позиції, що на середину XIX ст. Велика Британія
представляла собою одну з провідних країн Європи та світу. Причинами цього
були, зокрема, вирішальна роль Великої Британії у боротьбі з Наполеоном I. Як і
інші держави-члени антинаполеонівської коаліції, Велика Британія після перемоги
над ним взяла активну участь у встановленні нового міжнародного порядку у
світі. Він знайшов своє втілення у новій системі міжнародних відносин, яка була
закладена державами-переможницями на Віденському конгресі 1814–1815 років [1,
с. 31–77].
Історики прийшли до висновку, що головною метою британської політики в Європі у
першій половині та середині XIX ст. був захист англійських інтересів, які
полягали в збереженні миру на континенті та підтримці балансу сил, закладеного
рішеннями Віденського конгресу 1814-1815 років. Зокрема, завданням англійського
зовнішньополітичного курсу була охорона стратегічно важливих, з точки зору
англійських інтересів, територій від виняткового впливу чи гегемонії будь-якої
держави чи групи держав. Ці території включали в себе регіони Середземного,
Північного та Балтійського морів, Атлантичного океану, річок Шельди, Рейну,
Маасу [2, с. 26]. Таким чином, це були місця, розташовані в безпосередній
близькості від Британських островів, на території яких пролягали головні
європейські торговельні шляхи.
Протягом першої половини та середини XIX ст. Великій Британії вдавалося
ефективно захищати свої інтереси в Європі. Це стало можливим через різні
причини. По-перше, англійський флот на той час був найбільшим та найсильнішим у
світі [3, с. 3]. Дослідники відзначають, що Велика Британія була тоді
справжньою володаркою морів. Так, станом на 1857 рік тільки англійський
військовий флот нараховував близько 900 кораблів, які загалом мали близько 20
тис. гармат [4, с. 96]. По-друге, у першій половині та в середині XIX ст.
високий міжнародний авторитет Великої Британії у повній мірі працював на неї.
Так, тодішнім англійським урядам в цілому було достатньо лише зробити жорстку
заяву з того чи іншого європейського питання, і воно вирішувалося на користь
Великої Британії. Демонстрація сили військово-морського флоту була останнім
англійським козирем.
У той же час кількість сухопутних військ британської армії була тоді найменшою
у порівнянні з європейськими арміями інших великих держав. Так, на середину
XIX ст. вони нараховували близько 90 тис. чол. [5, с. 70–88]. Для порівняння
Пруссія на той час мала регулярну армію в 300 тис. чол. [6, с. 401]. Армія
Франції тоді нараховувала близько 500 тис. чол. [7, с. 52].
Відносно невеликі розміри англійської армії обмежували ступінь впливу Великої
Британії на європейські справи. Велика Британія могла брати активну участь у
розв’язанні будь-якого конфлікту на європейському континенті лише тоді, коли
місце подій знаходилося біля берегів, а не у глибині континенту. У цих умовах
морській державі був потрібен могутній континентальний союзник, який би мав
велику сухопутну армію. Він був знайдений. Велика Британія активно
співпрацювала з Францією в європейських справах. Англо-французька співпраця в
Європі була ще одним фактором успіху англійської континентальної політики. Хоча
Франція була традиційним суперником, співпраця з нею давала Великій Британії
можливість не тільки захищати власні континентальні інтереси, але й
контролювати діяльність свого суперника в Європі. Союз між володаркою морів та
однією з найсильніших у військовому плані континентальних держав був тим
фактором, який значно впливав на міжнародні відносини в Європі та світі у
першій половині та в середині XIX ст. [8, с. 105–390]
Крім того, Великій Британії вдалося у певній мірі забезпечити свої європейські
інтереси у першій половині та середині XIX ст. шляхом підведення під них, так
би мовити, правової бази. Так, у цей період англійські уряди активно сприяли
утворенню на стратегічно важливих для країни територіях нових незалежних держав
з неворожими для Великої Британії режимами чи взагалі з нейтральним статусом.
Офіційний Лондон взяв на себе справу захисту цих держав від агресії. Він
активно сприяв утворенню цілої системи міжнародних угод, за допомогою яких
Велика Британія забезпечила захист своїх континентальних інтересів. Так, згідно
з умовами Лондонського протоколу 1830 року та Лондонських угод 1831 та 1839
років Велика Британія була однією з країн-гарантів новоутворених Греції та
Бельгії [9, с. 218–290]. За Лондонською угодою 1852 року вона була однією з
держав-гарантів територіальної цілісності та незалежності Данії [10].
Що стосується методів реалізації британської політики в Європі у першій
половині та середині XIX ст., то тут треба відзначити, що острівне
розташування, найсильніший військовий флот, високий міжнародний авторитет,
співпраця з Францією в цілому дозволили англійським урядам здійснювати її не
стільки воєнними, скільки дипломатичними методами, хоча останні дуже часто
передбачали дипломатичний тиск. Але, у цілому, за цей пе