РОЗДІЛ 2
ХАРАКТЕРИСТИКА ОКРЕМИХ ВИДІВ
ОДНОСТОРОННІХ АКТІВ ТА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ
У ПРАКТИЦІ ДЕРЖАВ
2.1. Односторонній акт обіцянки у міжнародному праві та його застосування у
практиці держав
У доктрині існує чимало підходів до визначення одностороннього акту обіцянки
(англ. promise, нім. das Versprechen, фр. la promesse). Одні автори (Ж.-П.Жаке
[317, c.327], Ф.Рігалдо [406, c.417], А.Фердросc [477, c.103] та ін.)
характеризують обіцянку як правовий акт, згідно з яким держава зобов’язується
вести себе певним чином відносно інших держав. Водночас, більшість дослідників,
пропонуючи дефініцію обіцянки, звертають увагу на юридичні наслідки даного
одностороннього акту. Згідно з їхньою позицією обіцянка розглядається як
одностороння декларація, за допомогою якої держава бере на себе нове правове
зобов’язання (І.В.Рачков [131], М.О.Ушаков та ін.). При цьому окремі автори
уточнюють, що вказане нове зобов’язання, яке виникає для держави у зв’язку з її
одностороннім волевиявленням, раніше не передбачалося чинними
міжнародно-правовими нормами (В.Деган, Х.Міллер та ін.). На думку А.Пелле,
даючи визначення обіцянки, потрібно також враховувати, що разом з утворенням
зобов’язання для держави-автора обіцянка завжди породжує й нові права для
третіх сторін [394, c.359].
Порівняно з іншими традиційними видами односторонніх актів обіцянка отримала
міжнародно-правове визнання відносно недавно, лише кілька десятиліть тому.
Проте навряд чи цю концепцію можна вважати абсолютно новою для міжнародного
права. Як вже вказувалося вище, ще Г.Гроцій та С.Пуфендорф [400] звертали увагу
на односторонні акти. Водночас, ці вчені пов’язували обіцянку зі згодою третіх
держав, що де факто прирівнювало цей формально односторонній акт до
міжнародного договору. Такий підхід тривалий час залишався панівним у доктрині
міжнародного права, що певною мірою гальмувало визнання зобов’язальної сили
обіцянки поза договірними відносинами. Це підтверджується у працях багатьох
науковців наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття (Ф.Бассенге [205],
В.Геннінгсен [302], Б.Гринвазер [291], В.Шенборн [433] та ін.). Протягом ХХ
століття зазначена тенденція зазнала певних змін: як практика держав, так і
юрисдикційних органів почали схилятися на користь висновку про існування
юридично зобов’язуючих обіцянок, здійснених в односторонній формі. Зокрема,
саме в якості міжнародно-правового акту обіцянка стала предметом цілої низки
спеціальних досліджень (С.Карбоне [228], Р.Квадрі [402], [403], Ж.Жаке [317],
В.Фідлер [275] та ін.). Інші вчені (В.Деган, Р.А.Каламкарян, К.Скубішевський,
Е.Суй, А.Фердросс) розглядали обіцянку у ширшому контексті односторонніх актів.
Важливим внеском у розуміння обіцянки саме як юридично зобов’язуючого
одностороннього акту стало рішення Міжнародного суду ООН у справі “Про ядерні
випробування” 1974 р. [388]. Як підтвердження згаданої тенденції Комісія
міжнародного права приступила до розгляду обіцянки у контексті кодифікації і
прогресивного розвитку односторонніх юридичних актів держав.
Треба зазначити, що не всі акти обіцянки у міжнародному праві мають
односторонній характер, а відтак вони не охоплюються даним дослідженням.
Зокрема, у практиці мають місце обіцянки, надані однією державою на прохання
іншої, обіцянки, що потребують реакції третіх держав, а також обіцянки,
обумовлені принципом взаємності [444, c.241]. Ряд вчених (Р.А.Каламкарян [87,
c.70], І.В.Рачков [131, c.79] та ін.) наголошують на необхідності відмежування
суто односторонньої обіцянки від т.зв. “псевдообіцянок”, які не утворюють нових
міжнародних зобов’язань для держави-автора, а лише підтверджують її чинні
зобов’язання.
У цілому, як зазначає Е.Суй, розкриття юридичного змісту обіцянки є доволі
непростим завданням з точки зору теорії міжнародного права. На його думку,
“виявлення суто односторонніх обіцянок потребує копіткого пошуку з тим, щоб
визначити, чи насправді під одностороннім актом обіцянки не завуальовується
фактично залежний від договірного права акт” [454, c.11]. Крім того, обіцянку
не рідко плутають з іншими видами односторонніх актів, зокрема, відмовою [440,
c.639]. Так, на думку Ж.Д.Сіко, обіцянка, що містить зобов’язання утримуватися
від певних дій, на практиці має певні спільні риси з актом відмови. Утім, як
справедливо наголошується, між цими двома актами існують й очевидні
відмінності. Обіцянка здебільшого виступає як спосіб утворення міжнародного
зобов’язання, відмова ж натомість передбачає припинення прав чи зобов’язань.
Доктринальні дискусії щодо правової природи обіцянки зумовлені серед іншого й
тим, що цей односторонній акт не часто зустрічається у практиці держав у, так
би мовити, “чистому вигляді”. Ця обставина, на думку Е.Суя, пояснюється
насамперед тим, що не завжди та чи інша держава готова взяти на себе
добровільне зобов’язання піти на поступки іншим державам без одночасних
зустрічних кроків з боку останніх [454, c.11].
З огляду на відсутність одностайності в літературі та з метою кращого розуміння
природи обіцянки вбачається необхідним проаналізувати сучасну практику держав,
у т.ч. й України, у згаданій сфері. Це дозволить виокремити особливості,
характерні для цієї категорії односторонніх актів. Одним із найбільш наглядних
у доктрині прикладів обіцянки є Декларація Єгипту щодо свободи судноплавства
Суецьким каналом від 24 квітня 1957 р. За словами хорватського професора
В.Дегана, зазначена декларація “є одним із найбільш справжніх односторонніх
актів, коли-небудь сформульованих” [253, c.300-301]. У контексті проблематики
односторонніх актів єгипетська декларація аналізується у роботах так
- Київ+380960830922