Наслідки спінальної травми з ураженням спинного мозку на рівні поперекового відділу хребта та методи їх коррекції в період реабілітації

РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛ ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ
2.1. Загальна характеристика обстежених хворих
З метою виконання поставлених завдань були обстежені 95 хворих з за­критою
хребетно-спинномозковою травмою на рівні поперекового відділу хребта з
ураженням спинного мозку. Дослідження проводили у відділенні відновлю­вальної
ортопедії та реабілітації спінальних хворих КМКЛ №4 та Центрі фізичної
реабілітації спінальних хворих “Відродження — АРС”.
Діагноз встановлювали згідно даних рентгенографії, комп’ютерної томо­графії,
МРТ. Враховували локалізацію травми та ступінь тяжкості ураження спинного
мозку, розповсюдженість вогнища в спинному мозку, характеристику клінічного
неврологічного синдрому, давнину травми.
Всього обстежено 95 хворих, що перенесли хребетно-спинномозкову травму на рівні
поперекового відділу хребта. Всі хворі були поділені на дві групи за періодом
травматичної хвороби спинного мозку (табл. 2.1). До складу першої групи увійшли
42 хворих з наслідками спінальної травми на рівні поперекового відділу хребта і
тривалістю травматичної хвороби спинного мозку не менше трьох років. Хворі цієї
групи були поділені на дві підгрупи: до першої підгрупи віднесено 23 хворих з
повним пошкодженням спинного мозку, в віці 20–48 років (середній вік 32,7±3,56
років), з них 18 чоловіків (78%) та 5 (22%) жінок; до другої підгрупи — 19
хворих з частковим пошкодженням спинного мозку, в віці 20–42 роки (середній вік
31,1±3,84 років), з них 12 чоловіків (63%) та 7 (37%) жінок. До другої —
основної групи були віднесені 53 хворих з раннім чи проміжним періодом
травматичної хвороби спинного мозку. Хворі другої групи також були поділені на
дві підгрупи. Першу підгрупу другої групи склали 13 пацієнтів з повним
порушенням провідності спинного мозку — 11 чоловіків (85%), 2 жінки (15%),
віком від 22 до 49 років (середній вік 28,9±4,25 років); другу підгрупу — 40
хворих з неповним порушенням провідності спинного мозку — 27 чоловіків (68%),
13 жінок (32%), віком від 18 до 65 років (середній вік 37,4±3,9 років).
Таблиця 2.1
Розподіл обстежених хворих за клінічними групами, статтю та віком
Вік, років
Стать
Хворі з наслідками спінальної травми на рівні поперекового відділу хребта
(група наслідків)
Хворі зі спінальною травмою на рівні поперекового відділу хребта (ранній та
проміжний період) (основна група)
Разом
Хворі
з повним ураженням спинного мозку (підгрупа 1)
Хворі
з частковим ураженням спинного мозку (підгрупа 2)
Хворі з повним порушенням провідності спинного мозку (підгрупа 1)
Хворі з частковим порушенням провідності спинного мозку (підгрупа 2)
20–44
15
12
10
20
57
20
45–59
11
Всього
23
19
13
40
95
Для об’єктивізації тяжкості стану і вираженості неврологічного дефіциту, а
також з метою стандартизації клінічного матеріалу і проведення статистичного
аналізу була використана Шкала пошкодження спинного мозку, розроблена
аме­риканською асоціацією спінальної травми (ASIA Impairment Scale, G.Yarkoni,
D.Chen, 1996). За ступенем порушення провідності спинного мозку виділяють
5 груп: А — повне порушення — немає збережених рухів і чутливості в сегмен­тах
S4–S5; В — неповне порушення — чутливість, але не рухи, збережені нижче
неврологічного рівня ураження (в тому числі і в сегментах S4–S5); С — неповне
порушення — рухова функція нижче неврологічного рівня ураження збережена,
м’язова сила більшості ключових м’язів — менше 3-х балів; D — неповне
пору­шення — рухова функція нижче неврологічного рівня ураження збережена,
м’язова сила більшості ключових м’язів — рівна чи більше 3-х балів; Е — норма —
рухова функція та чутливість збережені.
В роботі пацієнти кожної групи були поділені на дві підгрупи. До підгрупи з
повним порушенням провідності спинного мозку були віднесені пацієнти з оцінкою
А за ASIA Impairment Scale, до підгрупи з частковим порушенням провідності
спинного мозку пацієнти з оцінкою В та С. Пацієнти зі ступенем D та Е в
обстеження не включались (див. табл. 2.1).
2.2. Методи дослідження
Хворим проводилось комплексне клініко-інструментальне дослідження, що включало
клінічне обстеження з урахуванням неврологічного статусу хво­рого, визначення
можливостей стояння та пересування, стану функції тазових органів,
рентгенографія, КТ, МРТ поперекового відділу хребта, рентгенографія колінних
суглобів, електродіагностика м’язів нижніх кінцівок, психофізіологічні
дослідження.
2.2.1. Клінічний метод. За допомогою клінічного методу досліджували рухову,
чутливу функції, окрема увага приділялась функції тазових органів —
сечовипускання, дефекація.
1. Рухову функцію оцінювали за наступними показниками: сила м’язів нижніх
кінцівок (за чотирибальною шкалою згідно Амбулаторного індексу рухо­вої функції
(Ambulatory Motor Index), запропонованою R. Waters et al. в 1989 році),
наявність сухожилкових та патологічних рефлексів, здатність до стояння (за
Стійкістю стояння (Standing balance за R. Bohannon, 1989; D. Wade, 1992), та
можливістю пересування за Індексом ходи Хаузера (Hauser ambulation index за S.
Hauser, 1983; D. Wade, 1992).
1.1. Амбулаторний індекс рухової функції (R. Waters et al. 1989р.) [13],
застосовується для прогнозування відновлення ходи і контролю відновлю­вального
лікування. Рухову функцію згідно цієї шкали оцінювали за чотирьох­бальною
шкалою (0 — плегія, 1 — виражений парез, 2 — помірний парез, 3 — легкий парез
чи норма) у згиначах, розгиначах та відвідних м’язах стегна, згиначах та
розгиначах гомілки. Максимальна сума балів при тестуванні 5-ти вказаних груп
м’язів складає 30 балів. Сумарний результат виражали у балах та відсотк