Ви є тут

Політика країн Скандинавії щодо процесу європейської інтеграції (50 рр. - поч. 70-х рр. ХХ ст.).

Автор: 
Швед Оксана Володимирівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2007
Артикул:
0407U004982
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
Розвиток регіональної співпраці на Півночі Європи
у вимірі європейської інтеграції
2.1. Скандинавське співробітництво на міждержавному рівні
В цьому розділі автор ставить за мету проаналізувати передумови створення
північноєвропейських проектів регіональної співпраці та оцінити їхнє значення в
контексті більш глобальних процесів інтеграції на європейському континенті. Для
ефективного досягнення вказаних завдань автор умовно поділяє форми
скандинавського співробітництва за своїм функціональним призначенням на
міждержавну співпрацю, економічне співробітництво та воєнно-політичну
інтеграцію.
Швеція, Норвегія, Данія та Фінляндія відносяться до країн, які протягом певного
періоду суттєво впливали на формування європейської цивілізації. Тому
взаємовідносини цих держав та їх народів були і залишаються визначальними для
характеру розвитку подій в північній частині європейського континенту.
Безпосереднє зіткнення тут інтересів СРСР та блоку НАТО, мілітаризація
наземних, водних просторів, початок активного пошуку та переробки природних
енергоресурсів сприяли зростанню ролі Європейської Півночі у системі
післявоєнних міжнародних відносин. В умовах воєнно-політичної напруги на
міжнародній арені, що посилювалася, світове співтовариство зрозуміло
необхідність зниження ступеню конфронтації шляхом налагодження добросусідських
відносин і взаємного співробітництва.
З поширенням глобалізації та економічної інтеграції посилились процеси
регіоналізації в рамках північноєвропейського регіону. В свою чергу, це
відобразилось на розвитку скандинавських країн, які зміцнили співробітництво на
державному рівні, активізували розробку проектів з економічної та
воєнно-політичної інтеграції.
Об’єктивними передумовами початку співробітництва стали територіальна
близькість, спільність історичного розвитку в минулому, належність до однієї
цивілізації і, відповідно, близькість соціокультурних вартостей, подібність
політичних режимів, відносно однаковий рівень взаємної відкритості в
економічній сфері та сфері побуту й духовної культури [79 Швед О. В. Проблеми
національної ідентичності країн Скандинавії в контексті процесу європейської
інтеграції // Український історичний журнал. – 2007. — № 2. – C. 158-171.]. У
випадку країн Скандинавії спільний досвід, історична пам’ять справляли значний
вплив на те, яким чином північні народи організовували своє суспільне життя. Як
зазначає в своєму дослідженні Г. Стеніус: «Що стосується того, до якої міри
скандинави сприймають себе учасниками північної родини, то більшість із них
ставиться до цього лояльно, дехто відмовляється визнавати це, проте, не
зважаючи на розбіжності, вони бачать зовнішній світ в одному світлі» [80
Stenius H. State, Citizenship and Civil Society // Gцtz N., Hackmann J. (eds.)
Civil Society and the Baltic Sea Region . – Aldershot, 2003. – P. 21.].
Традиційно міжнародне міждержавне співробітництво реалізується шляхом
об’єднання та інтеграційних зв’язків між націями розташованими в географічній
близькості. За поширеним визначенням, умовою такого співробітництва виступає
спільність національних інтересів, схожість соціально-політичних систем, рівень
розвитку країн та взаємодоповнення їхніх економік, спорідненість культур, мов,
історичних традицій та релігії [81 Halizak E. Regionalism in Post-Cold War
International Relations // The Polish Quarterly of International Affairs.—
1996. —Spring. – Р. 31—32.]. Перспективний економічний потенціал країн
північноєвропейського регіону, широкі можливості для політичного розвитку,
спорідненість суспільних ідеалів – всі ці аспекти скандинавської ідеї та
політики були по-новому осмислені за два післявоєнні десятиліття, коли
регіональна співпраця зайняла положення домінантного зовнішньополітичного
напряму.
В контексті північноєвропейського регіону у досліджуваний період, можна
стверджувати, що міждержавний рівень скандинавського співробітництва знайшов
своє відображення у заснуванні та діяльності Північної Ради (1952) та низки
інших спільних організацій та інститутів. На думку автора, посилення
співробітництва в тих сферах, які входили до компетенції національних держав,
стало проявом регіоналізму на самому високому рівні. Аналізуючи концептуальні
засади і практику співпраці країн Північної Європи, важливо враховувати різні
чинники, підходи і конкретні рубежі, яких вдалося досягнути Данії, Фінляндії,
Норвегії та Швеції. Слід підкреслити, що для вказаних країн їхня взаємодія
поставала однією із складових інструментарію у вирішенні зовнішньополітичних
задач поточного і перспективного часу. Зокрема, до співпраці держави спонукало
бажання скористатися в своїх інтересах політичним впливом північноєвропейського
регіону на міжнародній арені. Одночасно, країни намагалися зберегти за собою
можливість дотично впливати на політику одна одної.
Теоретичні основи політики міждержавного співробітництва носили дискусійний
характер. Серед великої кількості думок, на наш погляд, слід виділити два
напрямки: традиційний та критичний. Якщо представники першого напряму поділяли
принципові моменти офіційної доктрини і зовнішньополітичної практики, тобто
поглиблення скандинавської інтеграції – в випадку Норвегії та Данії, то
представники другого напряму ставили під сумнів постулати домінуючих в урядових
колах точок зору відносно інтеграційних процесів у Північній Європі та
наполягали на альтернативних підходах до вирішення цієї задачі.
Прихильники традиційного напряму не заперечували існування протиріч між
скандинавськими країнами, не ігнорували їхніх проявів, як