РОЗДІЛ 2
ТВОРЧА РЕАЛІЗАЦІЯ НОВОЇ КУЛЬТУРИ ДІАЛОГУ У
РОМАНАХ ВОЛОДИМИРА НАБОКОВА
2.1. Взаємодія „автор – герой – читач” у набоковському розумінні
2.1.1 Рецепція авторської постаті В. Набокова та його героїв у критиці.
„Володимир Набоков – найвеличніший письменник свого покоління, літературний та
психологічний феномен. Щось нове, променисте і чудернацьке увійшло з ним у
російську літературу. Він буде все ж, вірогідніше, як Пруст – письменником для
письменників, а не як Пушкін – символом і диханням цілого народу,” [277, 89] –
важко не погодитися з цими словами З. Шаховської. Але кожна епоха вимагає
свого: епоха тоталітаризму, епоха так званої масової свідомості вичерпала себе
і на зміну їй прийшла епоха індивідуалізму, коли вагомою стає кожна окрема
свідомість, кожна відокремлена рецепція, а вже потім – маса, у новому розумінні
цього слова, а саме: маса як сукупність індивідів, а не їх сплав.
До творчості В. Набокова можна ставитися по-різному: його можна любити і
ненавидіти, приймати або ні, вона може хвилювати або залишати байдужим. Та для
того, щоб якось сприймати, її передовсім потрібно знати. В. Набоков був
справжнім інтелектуалістом. У своїх романах, оповіданнях і есе він передбачив
усі можливі ракурси сприйняття його особистості, створивши міф – літературний
образ автора в особі холодного й недоступного Сіріна. Багато відомих людей
захоплювалися ним і його творчістю, про що свідчить, наприклад, той факт, що
С. Рахманінов, допомагаючи письменнику у скрутний для нього час, пише у листі
до нього: „Сама думка, що я зміг допомогти Вам у хвилину скрути, буде мені
винагородою”. Обўєктивною видається думка С. Аверинцева, котрий зізнавався, що
не вміє любити В. Набокова, та вміє його цінувати.
Георгій Адамович зауважив: „Не думаю, що знайдеться багато читачів, котрим
„Запрошення до страти” сподобалось би, кому б ця річ стала дорогою... аж
занадто вже химерно, занадто важко переключитися на авторський ключ, щоб мати
змогу стежити за розвитком подій і хоча що-небудь у ньому вловити і зрозуміти.
Утомливо, моторошно, дико! Та ніяк не скажеш – ницо!” [4, 197].
Андрій Бітов ділив російську літературу після 1917 року на радянську,
емігрантську та В. Набокова, вважаючи його „відщепленою гілкою тієї
гіпотетичної літератури, що проросла крізь культуру в цивілізацію (література
після „срібного віку”)” [37, 234].
Ендрю Філд уважав, що у всій історії російської літератури було лише два
прозаїки, рівні Набокову за талантом: М. Гоголь і Л. Толстой.
У квітні 1972 р. О. Солженіцин написав листа Шведській Королівській Академії з
побажаннями, щоб Нобелівська премія у галузі літератури була присуджена
В. Набокову. Він аргументував своє побажання тим, що В. Набоков – це письменник
геніального літературного таланту, котрий сягнув вершин у найтонших
психологічних спостереженнях, у блискучій грі двох мов світу, у блискучій
композиції; „набоковський стиль можна упізнати з одного абзацу, а це ознака
яскравого, неповторного таланту” [240, 168].
В. Набокова довгий час не визнавали на його батьківщині. У сучасному
пострадянському суспільстві, особливо в останні десятиліття, він став „модним”.
Як визнає сучасна критика, у набоковської прози вчаться не лише досконалої
російської мови, але й людської шляхетності, стійкості, служінню культурі.
Брайан Бойд [Див.: 42; 250–251], один з біографів В. Набокова, пояснює, що
читати Набокова – все одно, що сидіти у кімнаті, з якої відкривається вид на
чудовий пейзаж, який чомусь здається нам міражем, що манить до себе. Деякі
читачі бояться, що їх виманюють з кімнати тільки для того, щоб підставити ногу
на порозі. Насправді ж Набоков хоче, щоб добрий читач, переступивши через
поріг, потрапив у цей світ і насолодився його реальністю. Натомість добрий
перечитувач [виділено нами. – Т. Ч.], котрий не боїться йти далі, знаходить ще
одні двері, сховані у тому, що раніше здавалося тривимірним пейзажем, – двері в
інший, таємничий світ. У житті ми не можемо не бути самими собою, але у
мистецтві вдивляємося у душі інших людей, коли завгодно повертаємося у минуле.
В. Набоков продумано використовує всі ці можливості мистецтва і дає можливість
усім, хто виявив бажання стати його співрозмовником, отримати насолоду від цих
чар мистецтва.
На думку Б. Бойда, набоковські герої-митці насмілюються вимагати для себе
свободи від звичайної моралі тільки тому, що не спроможні уявити, що всі інші –
теж особливі, принаймні у власних очах. В. Набоков надає цим „митцям” усі
можливості уяви, щоб вони могли відтворити своє сумнівне минуле, однак засуджує
їхню стратегію як спробу приховати безсилля уяви: у його світі, у цьому житті
ніхто не отримає звільнення від відповідальності. В. Набоков зміщує площини
життя і площини літератури. Читаючи його, ми перестаємо бути простими глядачами
драми характерів, ми самі стаємо головними дійовими особами на ще більшій
арені: читач вступає у протиборство зі своїм автором, свідомістю – із власним
світом. У кращих своїх творах В. Набоков переконує нас у тому, що створені ним
світи не складаються з готових блоків, що вони народжуються на наших очах, і
чим більше ми беремо участь у їх творенні, спостерігаючи за деталями,
відшукуючи зв'язки елементів, намагаючись вирішити проблеми, які вони –
відкрито чи неявно – ставлять, тим „реальнішими” вони стають і тим більше нам
здається, що це всього лише крок до чогось ще реальнішого. Чим більше таких
відкриттів, тим краще сприйняття, тим вища насолода.
Б. Бойд зауважує цікавий момент набоковської автобіографії („Другие берега”):
вона починається і завершується образом дитини, яку ведуть за руки батьки. На
початку книги дитиною є сам В. Набоко
- Київ+380960830922