Ви є тут

Типологія художнього осмислення тоталітаризму в антиколоніальній прозі другої половини ХХ століття (романи Р. Іваничука та Ґ. Ґріна)

Автор: 
Ємчук Тетяна Богданівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2007
Артикул:
0407U004998
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ
АНТИКОЛОНІАЛЬНИХ РОМАНІВ
2.1. Визначальні аспекти поетики антиколоніального роману
Р. Іваничука та Ґ. Ґріна
Політична спрямованість творів Р. Іваничука та Ґ. Ґріна як їх домінантна риса
зумовлена світоглядно-філософською парадигмою. Звідси їх романи політичного
спрямування важливо інтерпретувати в контексті суспільно-політичних переконань
авторів, на формування яких активно впливали історичні факти та обставини.
Р. Іваничук, наприклад, неодноразово задекларовував своїм громадянським
обов’язком „узагальнити” політичний досвід української нації з його вадами й
достоїнствами „на матеріалі історичної й нинішньої боротьби за незалежність”
[105, 157]. Не стояв осторонь політичних проблем і Ґ. Ґрін. Політика
„наполегливо втручалася” у його романи. Він, зокрема, писав: „Мене завжди
тягнуло у ті країни, де сама політична ситуація ніби розігрувала карту між
життям і смертю людини” [40, 8]. Подорожуючи, Ґ. Ґрін мав можливість
спостерігати наслідки політичних інтриг та перепитій. Художнє втілення
політичних переконань обидвох письменників спостерігаємо насамперед в
антиколоніальних романах.
Як зауважив Л. Сеник, часові координати накладають на світогляд письменника і
його твір свій відбиток. Якщо риси часу закріплюються у відносно стійких
літературно-жанрових формах, то можемо говорити про певні закономірності в
еволюції літературних структур. Необхідним елементом роману ХХ століття,
наприклад, стали людина плюс середовище, взагалі громадське тло [222, 28?29].
Ще категоричніше висловився Дж. Орвелл. Він наголосив, що у ХХ столітті в
літературу „ринула політика” і „захопила” її. Звідси так різко відчувається
розлад між індивідуальним і загальним. Тоталітаризм ХХ століття посягнув на
свободу думки. Більше того, його „контроль над думкою” полягав не лише у
заборонах, а й мав конструктивну мету: творилася ідеологія, яку особистість
мусила прийняти; її емоціями керували і нав’язували їй образ поведінки,
позбавивши можливості аналізувати [192]. Як уточнювала Х. Арендт, метою
тоталітарного виховання є не прищеплювати переконання, а позбавляти здатності
набувати їх взагалі [22, 521]. Особливістю тоталітарної держави є те, що
контролюючи думку, вона не фіксує її на чомусь одному. Висуваються догми, які
не підлягають обговоренню, однак змінюються щодня. Безперечно, одним із
інструментів впливу є література. Тому, наголошував Дж. Орвелл, кожен, хто
розуміє значення літератури, хто бачить головну роль, яка їй належить в історії
людства, повинен усвідомлювати і її обов’язок протидії тоталітаризмові. А тому
перша вимога до письменника – не брехати, а писати те, що він насправді думає і
відчуває [192, 244].
Подібне зазначає і сучасний український літературознавець Я. Поліщук, який
визнає пов’язаність літератури й ідеології одним із принципів функціонування
мистецтва. А тому першочерговим завданням сучасної науки про літературу він
вважає „деідеологізацію літератури”. Вчений відзначає, що механізми домінування
та підвладності не часто стають предметом дослідження українських гуманітаріїв.
Особливо важливо сьогодні здійснювати деконструкцію колоніальної моделі
імперської ідеї, артикульованої в художніх творах. Таке завдання ставимо перед
собою, досліджуючи антиколоніальну прозу Р. Іваничука та Ґ. Ґріна.
Нагадаємо, що дослідженню роману як жанру, зокрема його різновидів, присвячено
чимало літературознавчих праць. Так, в українському літературознавстві цією
науковою проблемою займалися В. Дончик [87], Д. Затонський [97] , В. Зінченко
[104], О. Логвиненко [167], А. Михайлов [176], М. Наєнко [182], Н. Тамарченко
[243], Л. Чернець [274], та інші. Системний аналіз наукових висновків названих
вчених зробила Н. Берадська у дослідженні „Теорія роману як жанру в
українському літературознавстві” [29]. Вона акцентує на особливому статусі
роману як художньої форми, що постійно і динамічно „модифікується, збагачується
новими рисами, виявляє гнучкість і „непередбачуваність” структури” [29, 380].
Н. Бернадська вказує на „неканонічність” романного жанру, оскільки система його
жанрових характеристик завжди була „змінною, відкритою”. Для нас важливими є
такі її спостереження: „У переважній більшості досліджень ХХ століття жанр
трактується як змістова форма, яка зумовлює цілісність літературного твору.
Форму вивчає та оцінює теоретична поетика, а зміст вимагає інтерпретації ... В
залежності від того, як визначається жанр, можна по-різному інтерпретувати
текст” [29, 281].
Найчисленнішу групу різновидів роману виділяють на основі тематичної парадигми.
Антиколоніальний роман як піджанр можна віднести – за тематикою – до
політичного роману; за стильовими характеристиками – найчастіше до
реалістичного; за функціональною настановою на читача його можна назвати
романом-попередженням. Ідейний же пафос антиколоніального роману зумовлює
антиколоніальний дискурс.
Тут важливо навести міркування Х. Арендт, яка обґрунтовує взаємозв’язок між
колоніалізмом, тоталітаризмом та імперіалізмом. Дослідниця трактує колоніалізм
Британської імперії як дієвий засіб англійців, які через стрімкий економічний
розвиток та політичні перипетії стали зайвими на батьківщині і змогли
зреалізувати себе лише у колоніях. Там вони об’єднувалися у громади. Це сприяло
виникненню найнебезпечнішої, на думку Х. Арендт, концепції націоналізму – ідеї
„національної місії.” Англійці уповноважили себе нести „гуманні ідеї
цивілізації” до „дикунів,” якими вважали інші народи [22, 228­-235]. Такий тип
націоналізму Е. Томпсон називає „агресивним”, тому що він спрямований на
нав’язування власної нац