Ви є тут

Топологічні характеристики електорального поля України

Автор: 
Гугнін Едуард Анатолійович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0408U000429
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ХАРАКТЕРИСТИКА Й ОСНОВНІ ФАКТОРИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО ПРОСТОРУ Й
ЕЛЕКТОРАЛЬНОГО ПОЛЯ УКРАЇНИ
Як зазначалося в першому розділі дисертації, на сьогодні серед соціологів ще не
сформувалася спільна думка щодо трактування понять “політичний простір” і “поле
політики”. За словами Ю. Качанова, як загальновживане поняття, поняття
політичного простору “розкривається” в процесі його виробництва й ототожнення з
поняттями “ансамбль політичних відносин”, “політичне виробництво”, “поле
політики”(див. за: [Качанов, 1995, 9]).
Близькими до висловленої точки зору були позиції Ю. Левади (детальніше див.:
[Политическое, 1999, 7-13]), М. Белецького й О. Толпиго (див. за: [Белецкий,
1998; Толпыго, 2001]) та багатьох інших дослідників.
Власне, навіть у навчальній літературі ці два поняття трактуються плутано: “Під
політичним полем розуміють простір політичних позицій у цьому суспільстві й
об’єктивних зв’язків між цими позиціями; специфічних, що в обігу в цьому полі,
капіталів, ресурсів, а також простір політичних агентів, що займають ті чи інші
позиції в політиці” [Политология, 2001, 441]. Наведене вище визначення
В. Карасьова переконує, що не простір становить сукупність полів, а, навпаки,
поле включає в себе кілька просторів.
На думку дисертанта, пострадянська політологія, що оперує переважно
віртуальними поняттями, не може чітко розкрити зміст і специфіку структурування
політичного простору і/або поля політики.
З іншого боку, соціологи (Ю. Левада, М. Капранов, В. Авдонін, С. Баранов,
Г. Ділігенський, М. Новинська, О. Соловйов та інші) надають перевагу термінові
“простір” (політичний простір, електоральний простір), хоча інші вчені
(О. Вишняк, О. Ослон, В. Полторак та інші) використовують поняття “поле”
(політичне поле, електоральне поле).
Отже, щодо понятійного апарату політичної топології існує чимало думок,
зумовлених численністю його потрактувань.
На наш погляд, розв’язання проблеми лежить у площині соціології політики й того
напрямку, котрий тільки-но сьогодні набирає наукових обертів, – соціології
виборів. ЇЇ методологічна основа й методичний арсенал дозволяють фіксувати
наявність чи то відсутність тих або інших політичних явищ, подій і процесів, їх
ієрархію, соціальну й економічні основи, нарешті, прогнозувати їхній розвиток у
часі й фізичному просторі.
Дійсно, будь-які політичні процеси досить чітко фіксуються соціологами
топологічно. Так, серія виборів, що відбулися в Україні на початку ХХІ
століття, довела реальне існування політичного структурування суспільства не
тільки за звичними ознаками – “ліві – праві”, “радикали – центристи”, “олігархи
– народ”, але й за такими, як “центр – регіони”, “схід – захід”.
Навіть самі політичні партії, незважаючи на їх претензії на всеукраїнське
охоплення й загальнонаціональну значимість, давно вже мають яскраво виражений
“топологічний відтінок”: чого тільки варті лазаренківська “Громада” та прем’єра
появи в парламенті об’єднаних соціал-демократів.
Перед достроковими виборами до Верховної Ради України ця інтрига повторюється,
недарма чимало регіонів політологи і соціологи називають “донецькими”, не
зважаючи на їхню географічну віддаленість від Донбасу, “помаранчевими”,
визначаючи їх за політичними характеристиками тощо.
У вітчизняній соціології політики не вироблено більш-менш узгодженої платформи
аналізу політичного простору України, про що, зокрема, свідчить жвава дискусія
українських і російських учених, яка, на жаль, так і не посприяла розв’язанню
окреслених завдань (див. за: [Соціологічне, 2005]). Вважаємо, що вироблення
такої платформи гальмується раніше сформованим ставленням “пострадянських”
соціологів до роботи в цій сфері.
Цікава, у зв’язку з цим, позиція Ю. Качанова, згідно з якою, “досліджуючи
політичне життя, учений має завжди перебувати на “перетині” поля політики й
поля науки. Тому є два “ідеальні типи” соціологів політики: перші (назвемо їх
умовно “практиками”) неперевершено володіють політичними практиками, але через
пряму й опосередковану втягненість до політичної гри, не схильні до критичної
рефлексії й не мають смаку до серйозних досліджень; інші (“теоретично”) “з
газет” знають “усе”, окрім, можливо, самого політичного життя й полюбляють
“рефлексувати” (хоча, зазвичай, не ризикують займатися реальною політикою чи
роблять це у вкрай ангажованій, а потому невідрефлектованій формі)” [Качанов,
1995, 54].
Правота Ю. Качанова підтверджена подіями й галасом навколо українських
екзит-полів 2004 року, що занепокоїли українське соціологічне товариство і
призвели у 2007 році до спроб розділити соціологів на “білих” і “чорних”.
Вихід з цієї чергової “кризи соціологів” – прискорений розвиток пошукових
досліджень у цій галузі соціології, які допомогли б відділити науковий аналіз
політичного простору і, перш за все, поля політики та його невід’ємної частини
– електорального поля (на загальнонаціональному та регіональному рівнях) від
примітивних рейтингових пошуків, які, дійсно, неправомірно називати
дослідженнями.
До цього варто додати певну соціологічну вимогу, запропоновану Ю. Качановим.
Відповідно до неї: “основою конструювання об’єкта дослідження в соціології
політики є… система структуруючих діяльність ученого диспозицій, що
визначається як його позицією в соціальному просторі, так і науковим
співтовариством, що сформована в актуальних наукових, а також політичних
практиках і завжди орієнтована на практичні функції” [Там само, 58].
Характеристику нашого підходу до понять “простір” і “поле” ми залишимо для
останньої частини нашої роботи, а поки що спробуємо викласти певні міркування
як предтечу подальшого аналізу політично