Вы здесь

Моделі соціальної політики економічно розвинутих країн: історія і сучасний розвиток

Автор: 
Семигіна Тетяна Валеріївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U000446
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

Розділ 2
Сучасні теоретико-методологічні засади аналізу соціальної політики
2.1. Сучасні уявлення про сутність соціальної політики
Сучасне розуміння соціальної політики, інтерпретація її мети, завдань, функцій,
суб’єктів та інших ключових рис знайшли відображення в роботах зарубіжних
вчених – Т. Ганслі [47], Ф. Дей [191], Б. Дженссона [243], П. Спікера [134],
українських – О. Бермічевої [13], Н. Борецької [18-19], Б. Гаєвського [44],
Д. Єрмоленко [61], В. Жмира [63], О. Іванової [69-70], О. Скоморохової [121],
В. Скуратівського, О. Палій, Е. Лібанової [122], А. Ягодки [149], російських –
Г. Осадчої [96], С. Смирнова [123], С. Тетерського [137] та багатьох інших.
На нинішньому етапі у науковому обігу спостерігається значна різноманітність у
підходах до визначення та формулювання поняття „соціальна політика”, а також
різні твердження щодо її сутності, ключових рис, системи, структури,
характеристик.
Одні вчені розглядають соціальну політику як діяльність держави у соціальній
сфері. Наприклад, Т. Ганслі (Канада) визначає соціальну політику як функцію
державної відповідальності за: 1) використання суспільних ресурсів;
2) регулювання приватної діяльності; 3) підтримку приватної та колективної
поведінки з метою максимізації соціальної вигоди та умов життя населення [47,
13]. Дж. Стюарт (Великобританія) називає соціальною політикою сферу державної
діяльності, відповідальну за створення та надання соціального захисту, що
включає соціальні послуги та виплати [319, 322].
Український науковець Д. Єрмоленко встановлює співвідношення соціальної держави
і соціальної політики держави, вважаючи, що соціальна політка – це пріоритетний
напрям соціальної держави, а соціальна держава, в свою чергу, – це суб’єкт
здійснення соціальної політики. При цьому під соціальною державою мається на
увазі заснована на принципах соціальної справедливості, рівності і свободи
надкласова, правова держава, з розвиненим громадянським суспільством, в якому
всебічно гарантовані гідний людини прожитковий мінімум, соціальне забезпечення,
загальний підйом добробуту і соціально-економічні права громадян, існує
налагоджений, нескладний і досяжний механізм їх практичної реалізації і захисту
[61].
Російський вчений С. Тетерський розглядає соціальну політику як складову
частину внутрішньої політики держави. На його думку, вона, втілена в державних
соціальних програмах та практиці, „регулює стосунки в суспільстві в інтересах
та через інтереси основних соціальних груп населення” [137, 103]. Вчений
стверджує, що соціальна політика є вторинною щодо політики економічної. Цю
думку розвиває Т. Перглер, яка твердить, що соціальна політика – це сфера
переважно економічних досягнень [103]. Проте далеко не завжди спостерігається
стійкий зв’язок між економічними добробутом держави й соціальними індикаторами,
як-от індексом людського розвитку [239].
Б. Гаєвський підкреслює, що в організаційному відношенні соціальна політика
становить систему принципів, заходів і методів задоволення за допомогою
політики основних потреб людини, соціальних прошарків, усього населення країни.
На думку цього науковця, метою соціальної політики є „всебічний розвиток людини
на основі матеріального і духовного добробуту суспільства, національна
рівність, рівноправність демографічних і професійних груп населення, врахування
особливостей їхнього соціального розвитку” [44, 164]. У структурі такої
діяльності автор виділяє соціальну захищеність людини та забезпечення
дозвілля.
Філософ і соціолог В. Жмир, аналізуючи соціальну політику соціальної правової
держави, виділяє три головні напрями реалізації такої політики: 1) передбачення
і при потребі реалізація державних гарантій пом’якшення входження суспільства в
рівновагу після надзвичайних подій; 2) перерозподіл ресурсів задля забезпечення
всім соціальним групам певного рівня життя з метою зняття можливого соціального
напруження; 3) регулювання способу життя заохочувальними та репресивними
способами [63, 9]. Він також наголошує, що наявність соціальної політики не
робить державу автоматично соціальною.
Український фахівець із соціальної політики О. Іванова звертає увагу, що в
більшості визначень поняття соціальної політики пов'язане з низкою заходів
уряду в соціальній сфері, спрямованих на регулювання взаємовідносин, розподіл
ресурсів, підвищення добробуту і задоволення потреб як населення в цілому, так
і окремих груп та індивідів [70, 8]. Сферами діяльності соціальної політики
вона вважає: соціальний захист, зайнятість, охорону здоров’я, житлову політику,
освіту [69, 89]. При цьому О. Іванова розглядає соціальний захист у широкому
сенсі (як певні види колективного забезпечення, що мають на меті підтримку
добробуту людей і включають у себе соціальну допомогу, соціальне страхування і
соціальні гарантії) та у вузькому (як сукупність дій, спрямованих на надання
допомоги під час життєвих криз) [70, 9].
Урядова програма “Основні напрями соціальної політики України на період до 2004
року”, затверджена Указом Президента від 24 травня 2000 року, містила такі
основні розділи, що репрезентують сфери діяльності уряду: 1) ринок праці та
зайнятість населення; 2) реформування трудових відносин; 3) удосконалення
оплати праці та доходів населення; 4) реформування системи соціального
забезпечення громадян; 5) захист громадян як споживачів; 6) гуманітарна
політика [98]. Ці напрями простежуються і в подальших урядових документах і
програмах.
Група науковців відстоює позицію, що до соціальної політики потрібно відносити
й діяльність комерційних структур та неприбуткових організацій щодо
забезпечення соціальних потреб населення. Так, Г. Попович до