Ви є тут

Літературно-художня творчість А.Кримського: проблематика і поетика.

Автор: 
Останіна Ганна Георгіївна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2008
Артикул:
3408U000535
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
СПЕЦИФІКА ПРОБЛЕМАТИКИ ТА ПРИЙОМІВ ТВОРЕННЯ ПРОЗИ МАЛИХ ЖАНРІВ А. КРИМСЬКИМ
Першою ґрунтовною працею про літературну діяльність А. Кримського взагалі стала
стаття Б. Грінченка “А. Е. Кримскій, какъ украинскій писатель” [80]. У ній
автор визначив такі особливості манери митця, як: вразливість, знервованість,
здатність до гарячих почуттів та об’єктивність. Він подав і “характеристики”
деяких головних персонажів оповідань та ліричного героя “Пальмового гілля”.
М. Євшан представив творчу манеру автора “як боротьбу за свободу чоловіка”
[105].
С. Павличко подала ґрунтовне дослідження його життєвого, творчого, наукового та
громадського шляху і назвала прозові твори “формою психопатії”, оскільки автор
характеризує деяких персонажів насамперед з точки зору психопатології. Поезії
А. Кримського дослідниця вважає цілком модерністичними, екзотичними та досить
незвичними для українського читача взагалі [218].
М. М. Веркалець у навчальному посібнику “Давня персо-таджицька словесність А.
Ю. Кримського” [37] подає багатопланове дослідження життєвого шляху автора,
аналізує його сходознавчу діяльність, характеризує його переклади, епістолярії
тощо.
Ці та інші дослідники так чи інакше розглядали питання поетики та майстерності
письменника (тут найактивнішими були стилісти-мовознавці), але системи прийомів
у зв’язку з проблематикою його творів ніхто ще не вивчав.
2. 1. Мікропоетика оповідань А. Кримського 1890-1891 рр. (прийоми вирішення
основних проблем).
Назва оповідання “Батьківське право” (1890) й особливо “приказкова” підназва до
неї (“Син я твій, а розум у мене свій” [181, 367]) не тільки констатують
наявність одвічної проблеми “батьки і діти”, а й підкреслюють її гостроту,
зацікавлюють читача. А розпачливим початком тексту (“Ой!! Рятуйте, хто в бога
вірує!” [181, 367]) письменник остаточно оволодіває увагою читача, веде його до
сприймання чогось важливого й жахливого. Проте, очікувана вибуховість подій тут
же вгамовується спокійним повідомленням: “Діло діялося в кухні у панів
Ручицьких” [181, 367]. Напруга спадає ще від того, що стосунки будуть
з’ясовувати між собою наймити. Так, поступово, але невиправдано швидко
“заспокоює” автор і події, і читача. І не встигли всі втихомиритися, як
письменник став знову готувати читача до нового, дещо іронічного, але такого ж
гострого опису стосунків матері з донькою (“Горпина, що служила за куховарку в
цих панів, погналася за дочкою й потягла до себе. Настя вхопилася обома руками
за верхній одвірок невисоких сінешніх дверей та так і повисла вгорі; її мати
втримала її за ноги і взяла лупцювати нещадно” [181, 367]). Цю сцену автор
загострив ще й діалогом.
І тут іще – ні гострої проблеми, ні безвихідної ситуації. Все тільки
вимальовується, щоб потім перерости в дії та вчинки: “Я – лупити її ...”, а
“... вона зціпила зуби, мовчить, наче не її, а якесь беревело б’ють!” [181,
368].
У діалогах пані Ручицької з Горпиною (матір’ю Насті) автор використовує
додаткові прийоми: інохарактеристику (“На лишенько моє породилося на світ це
клятоване дівчинисько!.. Це не дитина, а якесь звірча!” [181, 367]); спогад
(“От учора взяла за щось суперечитися зо мною: я слово, вона дві – зовсім мене
забелькотала”); прокльон (“Щоб ти приймом пропала!” [181, 368]). Та й дочка
відповідає цілим набором прийомів: зухвалим іронізуванням (“Дуже я вас прохала,
щоб ви мене на світ породжали!”); роздумом (“Може, воно було б і гарніш, якби
що я зовсім не родилася!”); та своєрідною логічною установкою (“самі породили,
то повинні й годувати!”) [181, 368]. Усе це добре переконує читача в тому, що
між донькою й матір’ю немає гармонії і не може бути – між ними панує взаємна
ненависть. А тому автор вимушений констатувати: “Горпина знов обіллялася
гіркими слізьми та й звела очі до неба” [181, 368]. Вибуховість поєдинку матері
й доньки підкреслює їхню злостивість. І саме така боротьба рідних породжує
враження вічного протистояння. Незавершеність конфлікту між донькою та матір’ю
лише підтверджує такий висновок.
Іншим набором прийомів (короткою констатацією, в якій повідомляється про вік
панських дітей та про діалог між ними), автор з’ясовує їхнє ставлення до батька
й порушує низку таких проблем: чому батьки поводяться деспотично, за що діти
повинні любити та поважати своїх батьків, що чи хто впливає на їхній світогляд
тощо ?
Найкраще складні взаємини батька з сином автор показує через роздум дитини:
“Звідки це виходить, що ми повинні любити та поважати батьків з тої однісінької
причини, що вони нам батьки? Звідки це виходить, що ми маємо бути їхніми
рабами? За що!? Чи не за те, що вони нас годують?! Але ж женився – знав, нащо
женився... знав, що будуть діти, що їх треба годувати та в люди виводити: отож
сам себе тепер і винувать, а не домагайсь од дітей чогось такого, на що не маєш
етичного права!” [181, 370]. Цей роздум хоча й носить вульгарно-екзистенційний
хараткер, але він є сповна реалістичним, переконливим. Попри повну відсутність
у ньому жодної крапельки поваги дитини до батьків, тут є “залізна”
етикетно-правова характеристика батьківства.
Це ще раз підтверджує той факт, що авторська характеристика: (“... він, відколи
став читати, став звисока дивитися на тих “дурних людей”, що звуться батьками,
педагогами, старшими.” [181, 371], висновок дитини (“... старші повинні
обмежити свої права над дітьми.” [181, 371] та констатація автора від її імені
(“... Кость рівночасно набрався й такої звички, щоб навіть переінакшити та
виставити в поганішому світлі і собі й товаришам усякий учинок, усяке слово,
усяку пораду, яка йшла од ненавидних старших” [181, 371]) роблять зрозумілою
звичайнісіньку помсту сина батькові за те, що той є просто батьком