Ви є тут

Творчість і мистецько-педагогічна діяльність Михайла Жука в контексті становлення української школи художників фарфору (перша половина ХХ століття).

Автор: 
Школьна Ольга Володимирівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0408U000557
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2.
Універсальне обдарування Михайла Жука
як характерна прикмета творчої особистості доби модерну.
2.1. Період навчання у київській, московській, краківській мистецьких школах.
М.Жук (20.09.1883 – 07.07.1964) народився у м. Каховці (нині Херсонської
області).[xvii] З дитинства мав потяг до мистецтва, і вже у 13 років (1896)
вступає до Київської рисувальної школи М.Мурашка. По закінченні (1899) їде до
Московського училища живопису, скульптури та архітектури і близько року
навчається в майстерні В.Сєрова.[xviii] Однак, митець невдовзі полишає цей
заклад, бо почуває там себе “хохлом, чужинцем”[xix]. У 1900-му році
відкривається Краківська Академія Мистецтв, і М.Жук, за порадами своїх вчителів
Л.Ковальського та М.Мурашка їде туди здобувати освіту одразу на двох
відділеннях: малярства [станкового] і фрескового [монументального] живопису.
Його викладачами стають відомі сецесіоністи Ю.Мегоффер і С.Виспянський, які
виховують М.Жука у великій пошані до народного та декоративно-ужиткового
мистецтва, прищеплюють йому високу культуру і розвивають в юнакові всебічну
ерудованість. М.Жук виходить зі стін Академії (1904) освіченим професіоналом,
легко опиняється в артистично-літературному колі Чернігова, де приятелює з
мистецькою елітою: М.Коцюбинським, Л.Українкою, П.Тичиною. (Іл. №2.1.).
Притаманний М.Жуку своєрідний універсалізм, який розвинувся під впливом
могутньої постаті С.Виспянського, проявився й на літературній ниві. Митець
дебютує як поет, прозаїк, драматурґ, казкар але не полишає й образотворчого
мистецтва, створює ряд живописних панно, продовжує окремі експерименти в
графіці, починає звертатися до декоративно-ужиткового мистецтва.
Художник був підготованим і вдячним учнем С.Виспянського. Засвоївши з дитинства
фольклорні образи південно-степової України, нащадок козацького роду, Жук виріс
людиною з розвиненими критеріями гідності й самоповаги. Ще юнаком, долаючи
природну хворобливість, Михайло був надто вимогливим до себе. Він зміцнював
впевненість у собі шляхом всебічного розвитку, завдячуючи закладеній в ньому
силі волі. Зрозуміло, що тільки неабияка наполегливість каховського парубка
уможливила підготовку та вступ до відомої київської художньої школи М.Мурашка,
де хлопець виявив нахил до декоративізму та стилізації [13, 27]. (Іл. №2.2.).
На час, коли М.Жук переїздить до Києва, місто, крім іншого, живе театральним
життям, сповненим образністю символізму. В сезонах 1895/96 і 1896/97 рр.
декілька спектаклів у Києві показала труппа Саксаганського, до якої увійшли,
крім Карпенко-Карого, Тобілевича, Ліницької тощо актори трупи Кропивницького
(Садовський, Заньковецька). Замилований критик писав про постановки й акторську
гру того часу: „М.Заньковецька створила досить викінчений, живий і
високохудожній образ бідної дівчини. У кожній дрібниці, у погляді, у жесті, у
ході, у кожному слові глядач міг уловити до тонкощів, трохи не до відчуття
дотику ті поривання й помисли, ті солодкі мрії про щастя, й тяжкі, гнітючі
омани смерті на дні лісового озера, котрі копошилися в душі дівчини, пестували
її або болюче краяли серце. Самий тембр найсвоєріднішого голосу талановитої
артистки, з притаманною лише їй одній нервовістю та виразністю, спричиняє
ілюзію, загальне зачарування”[xx].
1896 р. М.Врубель у Києві пише портрет М.Пимоненка. Обидва, разом із
В.Котарбінським, С.Костенко, П.Свєдомським, В.Васнєцовим і М.Нестеровим беруть
участь у монументальних розписах Володимирського собору, здійснених під
керівництвом професору Київського університету, відомого мистецтвознавця,
А.Прахова протягом 1885 – 1896 рр. Надалі учні В.Васнецова і М.Нестерова їдуть
до старовинного монастиря князів Острозьких на Волині, де проектують
оформлення, а потім й розписують у 1898-1900 рр. Межиріцький Свято-Троїцький
храм[xxi].
1897 р. в житті Києва відбулася ґрандіозна подія: сільськогосподарська і
промислова виставка, на якій, крім іншого, були представлені твори професійної
кераміки, у тому числі з України Галицької. Тоді відзначена якість кращих
виробників пічної кераміки України й Білорусі, зокрема фірми А.Шапіро та
Альперовича, Ріхтера (колишній завод Гудим-Левковича[xxii]), М.В. Ріххерта
(завод виготовляв кахлі та керамічні труби), братів Андржейовських і
скульпторки Е.Куликовської [169, 25], особливо прихильно була сприйнята
меццо-майоліка і фаянс заводів Волині Ф.Зусмана, М.Шапіро, Р.Ріхтера (Кам’яний
Брід, Городниця, Полонне), фарфор М.Гріпарі (Баранівка, Городниця). Виставку
відвідало понад мільйон осіб[xxiii].
Три павільони для виставки, графів Потоцьких і Гірничого відділу, будував
В.Городецький. Палац з пишним декором К.Потоцького, мініатюрний мисливський
замок Ю.Потоцького, підземелля з імітацією справжньої шахти Гірничого відділу
викликали сенсацію[xxiv]. Ознаки модерну мав і павільйон у вигляді китайської
пагоди (вірогідно запроектований архітектором В.Куликовським) київського заводу
промислової кераміки І.Андржейовського і Е.Куликовської. „Вісім колон,
складених із різних за кольором, рисунками та фактурою кахель, тримали
восьмикутну покрівлю. Між колонами було розміщено кахляні печі, що мали дві
лицьові поверхні: одна з них виходила всередину павільйону, інша – назовні. В
центрі знаходилась колона з чотирьох камінів з різними фігурними прикрасами.
Оточували цю своєрідну будівлю садові вази, різноманітні майолікові та
теракотові вироби” [169, 26].
Київські заводи користувалися межигірською фаянсовою глиною і вогнетривкими
компонентами з родовищ Полонного на Волині та Часів Яру на Донеччині. Пічна
кераміка, зокрема майоліка і півфаянс, випереджали за часом моск