РОЗДІЛ 2
МАТЕРІАЛЬНО-ПОБУТОВІ УМОВИ МЕШКАНЦІВ МІСТ РАЙОННОГО ПІДПОРЯДКУВАННЯ
Житлові умови є найбільш визначальними в характеристиці побуту, як окремої
людини, так і суспільства загалом, так як житлова проблема – це соціальна
проблема. Без її вирішення неможливо добитись стабільності трудових колективів,
закріплення кадрів, підвищення виробничої і соціальної активності. Житлові
умови впливають на культурно-освітній рівень, здоров'я, працездатність,
повноцінний відпочинок, виховання дітей. В оселях з високим добробутом на 20%
зменшуються затрати на харчування, на 40 % на догляд за житлом, на 35-40%
скорочується рівень захворюваності серед людей, на 40-65 % збільшується вільний
час громадян [257, с.163-166].
Житлова проблема в містах України завжди стояла гостро. До того ж її значно
ускладнювала посилена урбанізація, що спостерігалась внаслідок реформ С.
Хрущова та фактичної ліквідації колгоспно-кріпацької системи. Отримавши
паспорти вчорашні сільські мешканці почали мігрувати до міст у пошуках більш
забезпеченого рівня життя. В 1950-1980-ті рр. зростає кількість міст (Ватутіне,
Червоноград, Нова Каховка тощо) і населення в них. Так якщо в 1959 р. міське
населення становило 46%, то в 1970 вже 55%, а на рубежі 1970-1980 рр. близько
61%. Безсумнівно, таке швидке зростання урбаністичного населення не могло
відбутись лише за рахунок самого природного приросту, бо рівень народжуваності
в містах був низьким. Фактично головну роль у зростанні населення відіграли
саме селяни-переселенці. Частка вихідців із сіл у прирості міського населення
складала в 1959-1960 рр. майже 60% і в 1970-1978 рр. більше 56% [308, c. 231;
280, с. 58].
Владні органи намагались пом’якшити житлову проблему, споруджуючи нові будинки
та ремонтуючи ті, що вже експлуатувались. В другій половині 1950-х рр.
з'явились постанови партійних та радянських органів влади, які визначали
політику забезпечення житлом міських українців на декілька десятиліть наперед:
“Про розвиток житлового будівництва” та “Про застосування типових проектів у
будівництві.” Згідно цих постанов передбачалось за 10-12 років забезпечити
населення житлом, переселити громадян з бараків та комуналок у квартири
сімейного типу, переробити проекти майбутніх будівель з урахуванням зменшення
висоти приміщень до 2.5 метра, розробити проекти жител для одиноких та
малосімейних мешканців, а також відмовитись від т. з. “надмірностей у
будівництві.” Під “надмірностями” розуміли поширену, до прийняття вище названих
постанов, пристрасть архітекторів до зовнішнього оздоблення будівель. Причиною
відмови від “надмірностей” було те, що радянське керівництво намагалось
зекономити частину фінансів, виділених для потреб спорудження житла, щоб
витратити їх на будівництво додаткової кількості будинків. Відмова від
“надмірностей” сприяла значній економії грошей, справа в тому, що в багатьох
містах на прикрашання фасадів витрачалось до 35% всіх коштів, виділених на
будівництво [146, c. 601].
У кінці 1950-х – 1960-х рр. держава, як правило, споруджувала у невеликих і
середніх містах будинки на 2-3 поверхи, у великих містах на 4-5 (т. з.
“хрущовки” чи “хрущоби”). Економлячи кошти, їх будували за типовими проектами
без ліфтів та сміттєпроводів, з “смежными комнатами, небольшими коридорчиками,
тесными кухоньками, с одним балконом.” Держбуд надавав перевагу кількості
квартир над їх якістю, щоправда існував і позитивний момент було припинено
будівництво жилих будинків з “коридорною системою.” Так, згідно вказівки
Центрального комітету КПРС і Радянського уряду в Україні споруджують лише
будинки з квартирами, розрахованими на одну сім'ю (1958 р.) [303, с. 12-16;
251, с. 33; 274, с. 481; 317, с. 75-77].
Завдяки наполегливій позиції радянського уряду у розв’язанні житлової проблеми
“площа введених у дію житлових будинків різко зросла, і тисячі людей залишили
бараки й комуналки, переселившись у нові квартири сімейного типу.” Воно й не
дивно, адже, починаючи з 1957 і до другої половини 1960-х рр., Радянський Союз
займав перше місце в світі по кількості збудованих жител на 1000 чоловік
населення (заради справедливості варто звернути увагу і на той факт, що навіть
у ці роки опущенні “згори” плани вводу в дію житла окремими областями не
виконувались (Вінницька, Чернігівська та ін.)). Окрім крайньої економії коштів,
що проявилася в відмові від “надмірностей,” будівельному буму цих років
сприяли: покращена організація будівельних робіт та їх комплексна механізація,
збільшення питомої ваги залізобетонних конструкцій і крупнопанельного
житлобудівництва, які не лише значно скорочували строки будівництва, а й
сприяли його черговому здешевленню на 10-12%. Так, на будівництво стін з цегли
із залізобетонним перекриттям робітники витрачали чотири місяці, а з великих
блоків – два місяці. Будівництво одного кубометра цегельної стіни коштувало 205
крб., а крупно блочної – 184 крб. [250, с. 92; 312, с. 269].
Пізніше, згідно постанови ЦК КПРС і РМ СРСР “Про міри по покращенню якості
житлового будівництва ”(травень 1969р) комунальні будинки почали будувати з
“покращеним плануванням”. Зокрема, зріс середній розмір квартир з 46,8 (1965р.)
до 54,2 (1983р.) метрів квадратних, зменшується кількість прохідних кімнат,
збільшується висота стелі, вдосконалено шумову та теплову ізоляцію осель, майже
вдвічі зростає житлова площа на одну людину (з 7.5 до 13 кв. м.). Також
поступово було ліквідовано спадщину кінця 1950-х початку 1960-х рр., як
багатосімейне заселення квартир. Так на початок 80-х рр. 4/5 (або 80%)міських
жителів мешкали в окремих квартирах [280, с. 123; 257, с. 48, 50; 276, с. 374;
159, с
- Київ+380960830922