РОЗДІЛ 2
ФОРМИ АКТУАЛІЗАЦІЇ КАТЕГОРІЇ ІНТЕРТЕКСТУАЛЬНОСТІ В ПОЕЗІЇ ТОМАСА СТЕРНЗА ЕЛІОТА
2.1. Культурний контекст формування поетичної стратегії Т. С. Еліота
У цій частині роботи ми не ставимо за мету реконструювати біографічні факти з життя Еліота, тим паче, що західна еліотологія досить широко представлена подібними дослідженнями: Лінделла Гордона "Т. С. Еліот. Незакінчене життя", 2000, Пітера Екройда "Т. С. Еліот: його життя", 1984, Томаса Стенлі Метьюза "Великий Том. Нотатки про особистість Т. С. Еліота", 1974 тощо. Обмежимося лише найбільш резонансними щодо формування філософсько-поетичного світосприйняття Еліота науковими концепціями відомих учених і мислителів Америки та Європи.
Серед еліотологів немає одностайності щодо періодизації творчості поета. Інколи використовується поділ на два періоди: 1) до прийняття католицизму; 2) період католицизму. Поділ на три періоди ми вважаємо більш коректним щодо моделювання поетичної картини світу та формування особистісного світосприйняття поета.
- "Період заперечення" - збірки поезій "Пруфрок та інші спостереження" ("Prufrock and Other Observations", 1917), "Я Вас прошу" ("Ara Vos Prec", 1919), вперше опубліковані в США у 1920 р. як "Вірші" ("Poems");
- "період пошуку" - поеми "Безплідна земля" ("The Waste Land", 1922) та "Порожні люди" ("The Hollow Men", 1925);
- "період католицизму" - поеми "Великопісна середа" ("Ash Wednesday", 1930), "Чотири квартети" ("Four Quarters", 1935-1942), цикл віршів "Аріель" ("Ariel Poems"), незакінчені поеми "Суіні Агоніст" ("Sweeneey Agonist", 1926), "Коріолан" ("Coriolan"), драма "Скеля" ("The Rock", 1934), "Убивство в соборі" ("Murder in the Cathedral", 1935), "Воз'єднання сім'ї" ("The Family Reunion", 1939), "Вечірній коктейль" ("The Cocktail Party", 1950), "Особистий секретар" ("The Confidential Clerk", 1954) та "Пристаркуватий державний діяч" ("The Elder Statesman", 1959) [105, с. 16].
Запропонована періодизація поетичної творчості Еліота демонструє послідовну наступність кожного періоду та свідчить про складний і суперечливий еволюційний процес творчості. Важливою для більшості дослідників творчості поета є думка про те, що еволюція Еліота-поета була логічним результатом еволюції Еліота-філософа та критика [144; 126; 156]. Як поет Еліот не залишив багатого літературного спадку, він був більш плідним у царині літературної критики та культурології: майже чотири сотні статей та есе. У праці "Критикуючи критика" Еліот, зокрема, обґрунтував особисте переконання, що "критик-професіонал -- це письменник, який не досягнув успіху на творчій ниві" [108, с. 225], проте його власний літературний доробок, численні нагороди та визнання сучасників і нащадків спростовують це визначення.
У 1919 р. Еліот зізнався своєму колишньому наставнику із Гарварда, що є "лише два шляхи, якими літератор може стати значним, - написати дуже багато і всюди друкуватись або написати дуже мало. Це питання темпераменту. Я пишу дуже мало, я не стану впливовішим, збільшуючи мою продукцію. Моя репутація в Лондоні тримається на одному маленькому томику поезій і підтримується публікацією двох-трьох віршів протягом року. Єдине, що важливо, - вони мають бути досконалими, щоб кожен став подією" [цит. за: 67, с. 79]. І дійсно, жоден твір Еліота не проігнорували ні критики, ні епігони. Т. Михед слушно зауважує, що, "починаючи з "Пруфрока" і до "Чотирьох квартетів" включно, публікація поезій Еліота завжди ставала гальванізуючою літературною подією, що викликала непогамовну увагу" [там само, с. 79]. Твори Еліота дають не лише естетичну насолоду (саме це, на його думку, є важливою функцією поезії), а й є зразком "елітарної естетики", оскільки увесь його поетичний доробок спроектований на традицію як динамічну єдність загальнолюдської культури. По суті, переосмислення традиції у контексті об'єктивної та суб'єктивної реальностей є ключовою рисою модернізму загалом та поетики Еліота зокрема. Д. Затонський, полемізуючи із теорію Наталі Саррот, яка стверджувала, що "історія літератури знає лише одну традицію - традицію боротьби проти будь-яких традицій", наприклад, констатував, що "мистецтву властива ще одна не менш важлива та плідна традиція - традиція наступності, традиція використання і модифікованого засвоєння великої класичної спадщини". І далі Д. Затонський робить висновок про те, що "ніщо нове на світі не народжується просто так, з порожнечі, ніби Афродіта з піни морської. Воно швидше з'являється як Афіна Паллада - з голови Зевса" [43, с. 109]. Як письменник із філософським складом мислення Еліот творив свій поетичний світ на ґрунті філософської інтерпретацї усієї літературної традиції. У роботах, присвячених творчості Данте, В. Шекспіра, Дж. Драйдена, Дж. Донна, Дж. Ґерберта, Е. Марвелла, Еліот намагався "повернути поета до життя, що є великим завданням критики". Есе "Віддаючи належне Джону Драйдену" ("Homage to John Dryden", 1924) та "Вибрані есе" ("Selected Essays", 1932) стали програмними при зародженні впливової критичної течії, відомої як Кембриджська школа, а пізніше, як "нова критика". Окрім того, Еліот запропонував до наукового дискурсу два важливих для розвитку літературно-критичної думки поняття. У статті "Гамлет та його проблеми" ("Hamlet and His Problems", 1919) Еліот уперше ввів поняття "objective correlative" ("об'єктивний корелят"), яким позначав узгодження емоційного начала з об'єктивним відтворенням конкретної психологічної ситуації, відповідність між почуттям і набором предметів, ситуацій, ланцюгом подій, котрі актуалізують саме це почуття. У статті "Поети-метафізики" ("Metaphysical Poets", 1921) Еліот стверджував, що саме поетам-метафізикам початку XVII "властиве чуттєве сприйняття думки чи перетворення думки в почуття" [108, с. 553]. Н. Соловйова справедливо зауважує, що "Еліотовий корелят - еквівалент близької єлизаветинцям поетики масок, а також вимогам сугестивності, що їх запропонували французькі поети кінця XIX століття" [41, с. 334]. Об'єктивний корелят став основою неокласичн