Вы здесь

Духовна цілісність особистості як атрибут саморозгортання людини

Автор: 
Бондаревич Ірина Миколаївна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U000902
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ СТАНОВЛЕННЯ
ДУХОВНОЇ ЦІЛІСНОСТІ ОСОБИСТОСТІ В ХОДІ
САМОРОЗГОРТАННЯ ЛЮДИНИ
2.1. Сутність, зміст та структура процесу становлення духовної цілісності
особистості в ході саморозгортання людини
Мета підрозділу полягає у дослідженні статичного (структури
внутрішньоособистісних механізмів) і динамічного (процесу становлення цієї
структури) аспектів духовної цілісності особистості.
*Духовна цілісність особистості як структура внутрішньоособистісних механізмів.
Як ми з’ясували, особистість постає певним результатом саморозгортання людини,
являє цілісність її коеволюційного саморозвитку. Структура особистості
презентує статичний аспект духовної цілісності особистості.
Взагалі, витоки досліджень особистості йдуть від намагань прадавніх людей
усвідомити себе. Ці намагання примушували людину то узагальнюватися із світом,
то категорично виокремлювати себе від нього, будуючи логіку аналізу і синтезу.
Так, міфотворчість первісних людей, явище анімізму і магії, в яких образ світу
створюється за власним розсудом, можна розглядати як монолітну цілісність
людини і світу.
Філософія Давнього Сходу теж єднає людину і світ, але разом з тим людина
намагається знайти безособові загальні абсолюти [60]. Погляд на людину як
мікрокосм, що відзеркалює макрокосм, як на “міру всіх речей існуючих” в
античній філософії, є визнанням значущості внутрішнього світу людини, фактом
формування інтересу до його сутності.
Філософія Середньовіччя в рамках релігійних концепцій будує концепцію людини,
визнаючи досягнення нею божественної суті, як ідеалу тотожності зі світом,
головною метою людського життя.
Філософія Відродження, сприяючи загостренню суперечностей між концепціями
людини – творця і людини - віруючої, визначила шлях наступної епохи щодо
усвідомлення сутності людини.
Людині необхідні були інструменти, методи пізнання себе і вона стала активно їх
винаходити – саме про це свідчить філософія Нового часу. Найпліднішими
виявилися доробки стосовно процесу взаємодії людини зі світом. В ході розгляду
практичного відношення людей до дійсності Г.В.Ф.Гегель, замість поняття
“людина”, висуває нове поняття “самосвідомість”.
Проблема духовного зростання людини, постає предметом психологічних концепцій,
філософії персоналізму і прагматизму, а з ХХ століття – філософської
антропології. І українська і російська класична філософія теж напитані ідеєю
духовно – морального перетворення людини і світу.
В сучасному науковому пізнанні становлення особистості, як духовне зростання
людини, розглядається у взаємодії зі світом: через призму діалектичної
взаємодії внутрішніх і зовнішніх факторів, через відношення система –
середовище, як самоорганізаційний процес. Особистість як певна цілісність
характеризує причетність буття людини до соціуму. Мається на увазі присутність
людини не тільки в дусі природно-фізичного і психофізичного соціуму, але й у
духовному просторі певного суспільства, просторі загальнолюдської історії.
Важливе значення для нашої роботи має уточнення способу, в який відбувається
взаємодія особистості і середовища: відкриті системи самоорганізуються постійно
накопичуючи, перероблюючи енергію і інформацію, обмінюючись нею одне з одним
[119;53].
Відповідним синергетичному баченню особистості є бачення особистості як
семантичної структури Універсуму. Як семантична структура, особистість
представляє собою такий текст, який сам може “читати” Універсум, і який
“читається“ Універсумом.
Враховуючи різні бачення особистості, складемо предметне коло понять, які
позиціонують особистість як певну цілісність.
Особистість, як семантичну структуру що самоорганізується, розкриває
багатоаспектна категорія “інформація”. В гносеологічному аспекті інформація
“співвідноситься зі змістом і формою знання, з образами, знаками, моделями”
[79]. В семантичному інформація предстає такою, що несе зміст, являє важливі
ознаки об’єкту який транслює, є його “заступником” [89]. Прагматична концепція
інформації зосереджується на її цінності і корисності.
Прагматичний і семантичний аспекти інформації дозволяють нам найбільш повно
з’ясувати її ознаки і якісні характеристики. Влучне в цьому сенсі визначення
поняття “інформація” знаходимо у В.А.Храпової: “... модель розвитку, способу
дії, що транслюється, який може стати формою розвитку кожного індивіду”
[170;247]. Враховуючи повноту цього визначення категорії”інформація”, ми
обираємо його робочим.
Енерго-інформаційна взаємодія особистості з Універсумом плідно досліджується за
допомогою категорії “символ”. Символи - то є візерунки, східні мантри, архаїчні
тексти молитв, чия власна організація асемантична, а можливості організації
безладних асоціацій найширші. Результат впливу символу на особистість можливо
охарактеризувати як переформування її внутрішньої інформації. М.Мамардашвілі
зазначував, що символи відносяться до метафізичних або онтологічних суджень про
світ, які є ”засобом організації і одночасно структурою нашого досвіду” [104].
Символи є підвалинами духовних засад буття, через них організується зв’язок
людини з семантичним світом, саме вони складають програму духовного розвитку
людини. А.О.Осипов уточнює: “... більша частина процесу символотворення
здійснюється за межами свідомості і складає її онтичне підгрунтя, ... у
подальшому формується значення символу, пов’язане з розумінням його сенсу у
системі конкретних, історично-обумовлених поглядів у формі вербально - логічних
визначень” [126] .
Символи утворюють напружене семантичне поле, в якому живе людська свідомість.
Свідомість є “специфічним проявом духовної життєдіяльності людини,