РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ ЕКСПРЕСІОНІСТИЧНОЇ ПОЕТИКИ В ТВОРЧОСТІ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ 20-40-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
2.1. Система художньо-виражальних засобів експресіонізму
2.1.1. Строфіко-ритмічні та лексико-стилістичні особливості
Швейцарський літературознавець Вальтер Мушґ висловив тезу про невичерпність художніх ресурсів експресіоністичного напряму: "Експресіоністи, - писав він у книзі "Від Тракля до Брехта. Поети експресіонізму", - говорять з нами як сучасники, і навіть їхні слабкості та помилки приваблюють нас сильніше, ніж майстерність тих, хто не схвильований по-справжньому. Їхні твори доводять, що геніальну творчість експресіоністів неможливо подолати іншим стилем до того часу, поки існує загроза людству - та загроза, відгуком на яку й намагався бути експресіонізм [254,с.372]".
Не випадково в 20-40-х роках спостерігаємо інтенсивний розвиток цього напряму в українській літературі. Тотальне переслідування і нищення української національної культури, масові репресії та розстріли спровокували вибух протесту серед українських митців. Але протест у їхніх творах - не просто заперечення, а біль зневіреної душі, крик про допомогу. Письменники-експресіоністи назагал відзначались трагічним світосприйняттям. Зображуючи тортури плоті й духу, приниження людини, всі різновиди страху, страждань, самотності, безсилля й духовного незадоволення, вони прагнули пробудити в людях розуміння їхньої відчуженості та провини, закликати до змін. Саме внутрішня потреба таких змін змусила українських митців підхопити характерні для експресіоністів мотиви та образи, запозичити стилістичні елементи, вдатися до запровадження відповідних технічних засобів тощо. Адже мова - це те, що, за словами Г. Ґадамера, вже Гегель називав "осердям свідомості, через яку суб'єктивний дух комунікує з буттям об'єктів [31,с.6]". Моделюючи певну систему образів, шукаючи способи їх "врощення" у текст, вкладаючи в уста персонажів певні думки, письменник виявляє не лише своє глибоко суб'єктивне сприйняття життя, а й ставлення до нього.
Подібно до творців експресіоністичного типу художнього мислення, українські автори надають особливого значення дисгармонії. Перший сигнал такої дисгармонії в поезії - це вірші, які відхиляються від норм традиційної, регулярної версифікації. Приміром, особливий ритм поезії Т. Осьмачки твориться завдяки певним числовим співвідношенням ритмічних одиниць чи їх відсутністю. Ритмічними одиницями виступають наголошені склади, використання коротких та довгих рядків, елементів смислового та синтаксичного паралелізму, фонетичних повторів тощо. Завдяки цьому створюється особлива акцентуація певних слів чи словосполучень, які, в свою чергу, поєднуються в єдину синтаксично-смислову цілісність. Щоб проілюструвати сказане, звернімось до твору "Колісниця", в якому Т. Осьмачка показує наслідки "благих діянь" більшовиків на його рідній землі, отого "сторукого лютого горя", що "прошуміло по Вкраїні / на незримій колісниці" і перевернуло життя, втягаючи все в жовту безодню "жовтневого перевороту", покалічило звичаї, мораль, віру:
А крізь крики
на пожежах,
виття дике
по ярах, шляхах і межах
чути: гупа
тяжко молот...
У просторах
по кістках - великих горах
у гарматнім громі гупа -
голий Голод!
Експресіоністи вважали, що завданням поезії є "переламування ритму, бо світ (душа) є хаосом, безладом" (Ян Стур). У поезії "Людина" С. Гординський пише: "Та і я/ вірші ці/ пишу без рим,/ без мелодійних ритмів:/ усе,/ що нагадує красу,/ гармонію, естетику, лад, - / не на місці:/ все - святотатство,/ все - неправда./ Перед тобою/ оголене життя./ Поете,/ Доторкнися пальцями суті!". В унісон йому звучать антистрофи зі збірки П. Тичини "Замість сонетів і октав". Дисгармонійність полягає не тільки в ігноруванні регулярного силабізму чи силаботонізму. Експресіоністи інтенсивно насичують немімезисний світ своїх творів різними формами динамізму, руху, дбаючи про те, щоб ні в якому разі цей світ не залишався статичним. "І сичить під ногами вітер.../ Мов до серця чимсь припекло,/ мов голосять, жаліються діти/ за селом.../ Електричним поривом, подихом гроз/ до бою, до бою на Захід!../ Перестав вовтузитись і плакать/ на снігу розстріляний мороз..." - такі динамічні, нерівні рядки поезії В. Сосюри "Сніг" викликають враження дисгармонії і відносяться до типово експресіоністичного віршування.
Жахливі картини голоду в поемі І. Крушельницького "Поріг" нагадують клубок болю, який розмотується конвульсійними, нерівними віршованими рядками:
- Сину - враз
Підвелась мати. - Я голодна! Хлі...
Батіг глухого реву врізався
У спину синові. Син випрямивсь,
В долівки ноги вбив, - немов ножем,
Рукою лиснув, викрутив...
Прибіг
До мами і обняв:
- Не жди! Вмирай!
За своїм ритмічним малюнком поезія "З камери смертників" І. Багряного також наскрізь експресіоністична. Римована класична строфіка замінюється нервовими, конвульсивними ритмами, адекватними пульсуванню жахливої доби, яку пережив сам автор у тюрмі: "У дірку/ та у чорну,/ у безвість непроглядну! - / Ні віддиху, ні руху, лиш живчик / на чолі, - / Там десь,/ туди десь - / за чорне простирадло/ Думи і серце - / бігом по землі...". У цьому контексті згадується і поема Є. Плужника "Галілей" "з її строфами і строфоїдами, що мало не вибухають від внутрішньої вібрації [78,с.385]", а також деякі поезії Костя Буревія, наприклад "Зозендропія":
Чи кінь червоний скаче
Назустріч чорному коневі?
Нехай він чорний,
нехай білий, -
усім чортам одна ціна:
біль,
біль,
біль,
біль.
біль балок білих
й червоно-білая стіна...
У 30-ті роки, зазначає Н. Костенко (дослідниця творчості М. Бажана), поет контрапунктно розвиває складний поліморфний вірш (у "Сліпцях", "Смерті Гамлета"), а також вольні ямби (поема "Число"), вдаючись до "модерного вірша з потужною динамікою великих масивів, з широкими хвилями повільного ритму - справжній "мислячий океан", який коливається і міниться [98,с.227]". Д
- Київ+380960830922