РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ВЛАСТИВОСТІ ХУДОЖНЬОЇ КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ПРОЗИ
Складні історичні події обумовили те, що українська література кінця 1960-х - початку 80-х була дуже різноплановою. З одного боку, письменники продовжували працювати в річищі соціалістичного реалізму, уникаючи гострих суспільних проблем, створюючи кон'юнктурні твори зі своєрідною ієрархією тем і героїв, де найбільш престижними були теми партії, робітничого класу, НТР, образи комуністів і т.п.; з другого боку, як реакція на заанґажованість літератури виникає нова хвиля шістдесятників - молодих талановитих письменників, які вивільнялися з-під влади культівських догм, створюючи принципово нові у змістовому і жанровому плані твори, що в літературознавстві були названі терміном "щира творчість". Як зазначає Т. Батенко, "...чимало літераторів "виросло" через наслідування найяскравіших постатей літературнго шістдесятництва. Зокрема, завдяки естетичній та описово-фрагментарній творчості Є. Гуцала (у діаспорі його порівнювали з В. Стефаником); інтелектуальній одержимості, контактності та модерності І. Драча; новаторству художніх форм Вал. Шевчука; чистоті творчої душі Г. Тютюнника (його сакральній фразі "Немає загадки таланту, є загадка любові"); красі людських взаємовідносин духовного наставника шістдесятників О. Гончара тощо [291, с. 45]".
Особливого інтересу набувають твори філософів, зокрема екзистенціалістів. Найбільш близьким для українських митців був А. Камю, приваблювала його постать перш за все нещадною критикою тоталітаризму. Але слід відзначити, що до нашого читача доходили тільки деякі твори зарубіжних філософів, найчастіше художні.
Попри всі критичні думки щодо тривалості й вартісності процесу шістдесятництва, беззаперечним є той факт, що проза шістдесятників не лише сама була новою і цікавою, але дала гідне продовження, задала тон подальшому розвитку української літератури. Шістдесятництво справді можна назвати інтелектуальним та естетичним бунтом, що виявився у розширенні "культурних параметрів індивідуальності або ж, послуговуючись словами К.Г. Юнга, "відновлення цілісної людини" з багатьма життєвими функціями [291, с. 49]".
Велика роль шістдесятництва в культурному житті України дає підстави для твердження, що це покоління несло з собою не лише оновлені художні прийоми, ліричну стихію, специфічний погляд на життя, а й щось значно більше, дотичне до світогляду, до найважливіших питань буття. Це була не чергова спроба "реконструкції" канонів соцреалізму, а утвердження нової художньої (і не тільки художньої) концепції людини. Ішлося не про покращення попереднього культурного стереотипу, а про зміну канону, зсув парадигми, перегляд моральних і естетичних орієнтирів, запровадження іншої системи критеріїв гуманності й художності, ніж та, що панувала в тогочасному радянському суспільстві. Культурна пропозиція шістдесятників активно протистояла насаджуваним стереотипам попереднього періоду літературного розвитку, виникала значною мірою як заперечення "соціалістичної" концепції людини, "теорії безконфліктності" й інших подібних штучних витворів соцреалізму.
Шістдесятництво знаменувало тематичне оновлення літератури, поворот письменницької уваги до "малої людини", ліризацію епосу; за цими й багатьма іншими характерними рисами нового літературного покоління проглядала доволі цілісна концепція нової людини.
Звичним стало уявлення про те, що шістдесятництво виконало тільки незначну частину своєї місії - гуманізації соцреалістичного канону чи його подолання. Тимчасова "відлига" скоро згортається, перетворюючись у наступні десятиліття в стагнацію, література й суспільне життя застигають у задушливій атмосфері застою. Проте уявлення це не зовсім правильне: шістдесятництво не лише почало, а й завершило деякі важливі процеси переорієнтації літератури. Серед них була відроджена практично перервана в попередні десятиліття традиція інтелектуальної прози.
Протягом 1960-х років у літературі взагалі утверджується цілий комплекс ознак, які змушують говорити про нову художню картину світу. Зміни проти попередніх десятиліть настільки очевидні, що не викликає сумніву настання нового періоду, етапу, "циклу" в розвитку літератури. Причому ці зміни охоплюють буквально всі художні сфери - від стилю, жанру, характеру, пафосу до співвідношення між документом і вимислом, до сюжетно-композиційних особливостей і мікродеталей твору. Як і в кожну мистецьку епоху, нова якість літератури концептуалізується в певних теоріях, у загальноприйнятих поясненнях тих змін, яких зазнає літературний процес. Вони стають набутком історії літератури, уточнюються й зазнають корекцій у пізніші часи.
Певна річ, знаменні зміни, що відбулися в літературі 1960-х років, охоплювали більшою чи меншою мірою всі жанри, серед них і прозові. У цей час у романістиці відроджується призабута традиція інтелектуально акцентованої оповіді, творів із підкреслено "формальними" характерами, сюжетами, романів, у яких значну роль відігравала не лише художня образність, а й інтелектуальна доктрина, прямо чи опосередковано окреслена ідея. На момент свого "другого народження" інтелектуальна проза мала характер спорадичних звернень письменників до художнього пошуку в цьому напрямку, проте згодом, у наступні десятиліття, окремі епізоди набули розвитку і з середини 1980-х років перетворилися на помітну прозову тенденцію. Саме ця перспектива дає підстави розглядути формування основних засад поетики інтелектуальної прози в еволюційному ключі, розглянувши становлення центральних її властивостей в окремих творах у хронологічному порядку.
Окрім того, вважаємо за потрібне дослідити такі основні властивості художньої концепції української інтелектуальної прози насамперед через розгляд концептуальності художніх творів, а також через поєднаня реального та ірреального, раціонального та ірраціонального в їхній образній тканині.
2.1. Концептуальність як визначальна ознака поетики інтелектуальної прози
Інтелектуальне, раціональне начал
- Київ+380960830922