РОЗДІЛ 2
АВТОРИТАРИЗМ І ДЕМОКРАТІЯ: АЛЬТЕРНАТИВИ РОЗВИТКУ ЧИЛІ
2.1. Буржуазно-реформістські альтернативи розвитку
Головною задачею чилійського суспільства і держави на протязі усієї другої половини XX ст. був пошук шляхів рішення проблеми економічного розвитку країни, подолання відсталості і залежності, забезпечення процвітання. Різні соціальні і політичні сили Чилі розуміли цю задачу по-своєму і вели боротьбу за утілення своїх ідей, але в той же час шукали консенсус, намагаючись знайти адекватну політичну й економічну моделі, які б забезпечили якісно новий рівень розвитку країни, її входження в сучасне суспільство.
Хоча самі задачі були загальними для латиноамериканських країн, чилійські пошуки їхнього рішення відрізнялися низкою особливостей. Ця невелика і географічно сама віддалена від Європи південноамериканська країна "випробувала" на цьому шляху за останні півстоліття різні і найчастіше антагоністичні моделі розвитку: від десаррольтської, заснованої на імпортозамінювальній індустріалізації, до спроб створення в латиноамериканських умовах держави загального благоденства, а також переходу до соціалізму мирним шляхом при збереженні представницької демократії, багатопартійності і змішаної економіки. Потім - придушення цього революційного проекту шляхом військового перевороту і введення при авторитарному режимі неоліберальної моделі, що забезпечила ціною величезних соціальних витрат адаптацію Чилі до потреб глобалізованої економіки. І, нарешті, досвід адміністрування неоліберальної моделі лівоцентристськими урядами в умовах відновлення демократії.
Характерною рисою політичної культури Чилі в другій половині XX ст. стали бачення й інтерпретація чилійцями власної історії і сучасності через призму основних політичних та ідеологічних теорій європейського і північноамериканського походження - протистояння капіталізму і комунізму, лібералізму і корпоративізму, християнсько-соціал доктрини і демократичного соціалізму, кейнсіанства та економічного неолібералізму. У цей період у Чилі не одержали скільки-небудь значного розвитку національні ідеологічні і політичні проекти, які б апелювали до чилійської або латиноамериканської своєрідності й ідентичності [1]. При цьому невід'ємною частиною політичної культури Чилі був високий ступінь толерантності, здатність і готовність до діалогу політичної еліти країни всіх ідеологічних напрямків (від консерваторів до комуністів), а також профспілок, організацій підприємців і фахівців.
У політичній історії Чилі другої половини XX ст. виділяються чотири основних періоди: різні варіанти буржуазно-демократичного розвитку країни (1945-1970), спроба мирного здійснення соціалістичних перетворень (1970-1973), військовий авторитарний режим (1973-1989), повернення до демократії при іншій у порівнянні з періодом до 1973 р. економічної моделі (з 1990 р. - до наших днів).
В економічному розвитку Чилі в другій половині XX ст. розрізняються дві моделі - "розвиток внутрішній" (кінець 30-х - середина 70-х років) і "розвиток зовнішній" (середина 70-х років - наші дні). У перший період основою економічного розвитку Чилі стала імпортозамінювальна індустріалізація при вирішальній ролі держави, що створювало великі держпідприємства, які стали мотором економічного розвитку, а також асигнувало і розподіляло ресурси. В другий період чилійська економіка розвивалася в руслі неоліберальної економічної теорії, що означало максимальне включення країни у світову економіку, зміцнення експортного потенціалу, пріоритетний розвиток галузей, що володіли "порівняльними перевагами" на світовому ринку. Мотором розвитку економіки Чилі став приватний сектор, роль держави була зведена до мінімуму. Історія Чилі в другій половині XX ст. стала прикладом найбільш закінченого варіанта втілення цих двох економічних моделей у Латинській Америці, цьому багато в чому сприяли невеликий розмір чилійської економіки, її відносна гомогенність у порівнянні з іншими країнами континенту, політична послідовність у перетворенні в життя економічної моделі.
Кінець другої світової війни, який відкрив початок новому етапові розвитку всесвітньої історії, застав Чилі (з погляду логіки її внутрішнього розвитку) у середині історичного періоду, який характеризується прискоренням індустріалізації при радикальних урядах. Друга світова війна не зробила вирішального впливу на хід чилійської історії в силу віддаленого положення країни, її обмеженої участі в міжнародній політиці. В роки війни підсилилося економічне співробітництво зі США, для яких Чилі була важливим постачальником стратегічної сировини (мідь). У цілому ж економічні показники розвитку Чилі та її політична еволюція в цей період говорять про значну частку умовності в застосуванні загальноприйнятої історичної хронології до периферійних країн.
Цей період чилійської історії характеризується пануванням лівоцентристських сил. Основою їхніх політичних проектів було прагнення до прогресу країни (що розуміється як економічний розвиток, який інтегрує в сучасне суспільство усе більш широкі верстви населення при провідній ролі держави), у той час як праві обмежувалися лише спізнілим реагуванням на дії лівого центру щодо проблем, які стояли перед країною. Схема політичних союзів неодноразово мінялася, але в них незмінно домінували лівоцентристи.
У середині XX ст. чилійське суспільство залишалося багато в чому традиційним. Хоча вже в 1940 р. міське населення Чилі складало 52,5 % [242, р. 23], формально перевищивши чисельність сільського, малі міста країни мало відрізнялися від сільських селищ, а у великих містах (Сант'яго, Вальпараїсо, Консепсьон) проживало лише 25% чилійців. Чилійське село протягом всієї історії відрізнялося досить низьким рівнем селянської активності в боротьбі за свої права, за землю. У 50-і роки продовжували панувати сеньориальний режим і патерналістські відносини, що в майбутньому наклало відбиток на соціальне поводження населення Чилі в цілому.
У 40-і роки основною політичною партією Чилі і центром притяган
- Київ+380960830922