РОЗДІЛ 2
СПОРІДНЕНІСТЬ: ПОНЯТТЯ, КЛАСИФІКАЦІЯ, ВИДИ
2.1. Класифікація української системи спорідненості
Перш ніж розглянути окремі типи та види спорідненості, варто визначитися із самою дефініцією. В юридичній теорії та практиці другої половини ХІХ ст. не існувало чіткості у визначенні даного терміну та у розрізненні його видів. Так, у курсі цивільного права терміном "спорідненість" позначалося відношення одного члена родини до іншого у межах одного роду108. В цьому ж джерелі виділяють два види родинних зв'язків: кровний і свояцтво. Перший визначав близькість між особами за кількістю родинної крові. Відношення спорідненості, в даному випадку, має індивідуальний характер, що притаманно для англійської системи, й визначається як за лініями, так і ступенями. Свояцтвом було названо не менш важливі стосунки, які забезпечують продовження будь-якого роду і поєднували людей через укладення шлюбу. Саме таке визначення родинної близькості давало офіційне право. Однак, нас, як етнографів, більше цікавить народно правова культура.
Термінів "спорідненість", "лінії спорідненості", "ступені спорідненості" українське селянство у своєму побуті не вживало. Однак, як зазначав С. Пахман, селянство не тільки не відстало від цивільного імперського законодавства, що функціонувало на території сучасної України у другій половині ХІХ ст., та інших верств населення в цьому питанні, а й мало свої особливі форми спорідненості109. Будучи прибічником кровної концепції трактування української селянської сім'ї, на перше місце науковець поставив саме кровний зв'язок, тобто походження від спільного предка. Окрім того, значної ваги набирав зв'язок, що виникав через укладення шлюбу, тобто "свояцтво". Родичами ставали не лише один з подружжя та родичі іншого, а й родичі кожного з подружжя між собою.
Науковець відзначив і "духовну" спорідненість, засновану на таїнстві хрещення, що відома під звичаєм "кумівства". Окрім того, існувала в селянському побуті спорідненість на основі усиновлення, яку С. Пахман назвав "цивільною". Дослідник говорить також про особливу форму спорідненості, котра не спостерігалася в інших прошарків населення, а саме про "братання" ("побратимство") чи "хрестовання". Зазначимо, що не маючи між собою ніяких родинних зв'язків, такі особи ставали хрестовими братами та сестрами шляхом особливого обряду ініціацій110. Дослідник зазначає, що інколи, для полегшення вираховування ступенів спорідненості між двома особами селяни використовували власне тіло, кожна частина якого відповідала конкретному члену родини. Так, голова - це батько (перша ступінь), плечі - його сини, рідні брати (друга ступінь), лікті - двоюрідні брати (четверта ступінь), кисті рук - троюрідні брати (шоста ступінь), пальці - сьому та восьма ступінь111. Українське селянство у другій половині ХІХ ст. користувалося власною системою спорідненості, яка ні в чому не поступалася законодавчому відповіднику, а в певних випадках була навіть ширшою.
В. Охримович зазначає, що під системою споріднення і свояцтва, верховинці, наприклад, розуміли комплекс слів вживаних для означення різних ступенів споріднення112.
У питанні вивчення й систематизації типів і видів спорідненості вітчизняна етнографічна наука тривалий час опиралася на дореволюційне чинне законодавство, основою якого було церковне право. Складна розгалужена система мала вигляд генеалогічного дерева, за якою групувалися родичі певної особи. Встановлювалася висхідна і нисхідна, пряма і бічна (поперечна) лінії, коліна тощо. Основним принципом такого групування був генеалогічний принцип, який слугував засобом уникнення інцесту під час вступу в шлюб, визначення права й черговості успадкування, опікунства тощо.
За радянських часів етнографічна наука виділяла тільки кровну спорідненість та свояцтво, анулюючи духовну (кумівство) як об'єкт дослідження, що було продиктовано ідеологічними міркуваннями. Так, "Програма для збирання матеріалу з систематизації спорідненості та свояцтва" спорідненість визначалася по крові та по шлюбу113.
Досліджуючи історичні типи сім'ї, А. Пономарьов за основу визначення спорідненості узяв генеалогічний принцип. Спорідненість, зазначав дослідник, це зв'язок між людьми, зумовлений спільністю їхнього походження, що виникає на основі шлюбу чи поріднення. Дотримуючись "канонів" радянської етнографії, А. Пономарьов, вирізняв два види спорідненості: природну, засновану на генетичній близькості й соціальну, що становить санкціоновану суспільством систему формування родинних стосунків, тобто те саме свояцтво, однак під новою назвою. Ця система завжди є закритою структурою і має егоцентричний характер: відлік ступеня спорідненості починається від того, хто цей відлік здійснює114.
Отже, структура української системи споріднення, що розробив А. Пономарьов, базувалася виключно на кровному порідненні та свояцтві, виділяючи дві групи родичів - родичів і свояків (родичів через шлюб), які в свою чергу поділяються на чотири угрупування: члени сім'ї, близькі родичі, родичі, далекі родичі.
Відповідно до розвитку суспільства та різних соціальних умов науковець виділяв чотири історичних типи систем спорідненості. Австралійський (розмежування родичів за лінією батька та лінією матері), арабський (розрізнення родичів за прямою та бічною лініями), гавайський (диференціація за належністю до певного покоління) й англійський, що протиставляє пряму лінію спорідненості бічним. Саме з останнім типом спорідненості А. Пономарьов асоціював українське традиційне суспільство другої половини ХІХ ст.
На початок ХХ ст. свояцтво подекуди зараховували до духовної спорідненості, незважаючи на те, що релігійний обряд шлюбу перестав мати правове значення115, що підтверджує домінування в ряді випадків звичаєвого права над кодифікуючими.
На сучасному етапі й дотепер існує деяка невизначеність з приводу складників "духовної" спорідненості. Одні дослідники зараховують до неї виключно кумівство116, інші - кумівство, побратимство і посестримс