РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ "ХРИСТИЯНСЬКОЇ
РЕСПУБЛІКИ" В УКРАЇНІ
2.1. Respubliса Christiana в цивілізаційному виборі Київської Русі
Територія сучасної України протягом довгих століть була інтегрована в європейську цивілізацію. Активізація культурно-історичного руху українського етносу відбулася значно раніше, ніж у країнах Західної, Середньої й Північної Європи, оскільки Північне Причорномор'я було під давнім античним впливом, тобто існувало як північна частина грецького світу. Така цивілізаційна приналежність, без сумніву, робила "кровною" за походженням європейську і українську культуру і довгий час становила безпосередню цілісність, доки не відбулося територіальне розширення православно Сходу як частини Римської імперії.
Подальша ж активність кочового степу, прилучення України до Росії за Нового часу порушило, але повністю не зруйнувало інтеграції української культури з європейською. І хоча процес "відчуження" від колишньої духовної митрополії поволі зростав, історіософські концепції від часів Київської Русі, епохи козаччини і посткозацьої доби вибудовувалися в європейському векторі.
Отже, розбудова української історіософії розпочинається в надрах релігійно-філософської культури Київської Русі. Її генеза була тісно пов'язана з рецепцією християнства з Візантійської імперії, римо-католицького світу, кирило-мефодіївської традиції у власну високорозвинену язичницьку культуру.
Християнство в Україні пройшло надзвичайно складний процес, що розтягнувся у часі на багато століть нашої ери і нараховує кілька важливих стадій: спонтанного проникнення християнських ідей і цінностей до язичницького середовища, протистояння й боротьби християнства за сфери впливу з іншими релігіями та остаточного проголошення християнства державною релігією.
Цей процес зафіксовано в перших повідомленнях римських істориків і богословів. Так, Тертуліан пише: "... і неприступні для римлян місця Британії підкорились Христові, а також і країни сарматів, даків, германців та скіфів..." [241, 269]. Свідчення римського апологета християнства є надзвичайно цінним тому, що в ньому фіксується вселенсько-універсальний характер поширення християнства в перші століття нашої ери в східноєвропейському регіоні.
За свідченням митрополита Іларіона (Огієнка), християнство "з'явилося в Україні надзвичайно рано, певно, ще десь в апостольський вік, і держалося тут у малому числі аж до офіційного хрещення українського народу за часів князя Володимира" [183, 5].
Таким чином є всі підстави вважати, що християнство впродовж кількох століть до його офіційного введення у 988 р. різними каналами проникало до Київської Русі. Зміцнення позиції Київської держави під час князювання Святослава і Володимира у Причорномор'ї, Приазов'ї, Поволжі та на Північному Кавказі, перемога над Волзькою Булгарією та юдейською Хазарією, а згодом військові експедиції князів на Балканах, постійні контакти з Візантією відкривали цивілізаційні шляхи для ознайомлення з християнською та іншими релігіями - іудаїзмом та ісламом, а також для проникнення цих релігій до Київської Русі.
З прийняттям християнства на давньоукраїнських землях розпочався новий етап історичного, суспільного та культурного поступу. Християнство дало поштовх до розвитку феодальних відносин, сприяло піднесенню влади київського князя над іншими слов'янськими лідерами, стимулювало поширення писемності та появу оригінальних творів, у тому числі політичного характеру. Нові політичні поняття, які з'явилися на слов'янських землях з християнським ученням, давали змогу на іншому якісному рівні осмислювати такі проблеми, як походження держави, правомірність володарювання князівської еліти, шляхи зміцнення духовної влади, відносини між князями, світською та духовною гілками влади, проблеми зовнішньої політики тощо.
У результаті офіційного хрещення 988 р. було завершено тисячолітній процес християнізації києворуських земель і християнство стало державною релігією Київської Русі. Однак подальше утвердження християнського віровчення в країні засвідчує ігнорування правлячою елітою зовнішніх ініціатив у християнізації населення. Приєднання християнства лише до візантійського джерела спричинило б не менш настирливе прагнення прив'язати молоду Київську церкву до римсько-католицького впливу. Саме тому князь Володимир намагається не підпорядковуватися ні Константинопольському патріархові, ні Римському папі, а продовжує розпочатий в Моравії Костянтином і Мефодієм процес розбудови слов'янського варіанта християнства, що зумовило його історіософські особливості.
Отже, можемо підкреслити, що спираючись на константинопольську і римську практику християнства, а також використовуючи здобутки кирило-мефодіївської традиції, теоретики місцевого християнства творять власний - руський, тобто український варіант християнства, який набуває оригінальної історіософської самобутності та неповторних особливостей і сприяє відстоюванню Київською Руссю свого гідного місця в складному цивілізаційному конгломераті християнізованих європейських держав. Академік Б.Греков з цього приводу зауважував: "... християнство на Русі... виявилося зрештою не візантійським і не римським, а руським" [60, 2].
Від Візантії києворуси запозичили матеріальну допомогу, тобто певну кількість церковних риз, хрестів, образів та інших церковних предметів. Це сприяло виробленню власного обряду, в основу якого було покладено східний грецький обряд, деякі елементи латинського з використанням старослов'янської мови і місцевих звичаїв. На цілу низку особливостей такого обряду вказують деякі дослідники. Так, М. Таубе перелічує церковні терміни - "агнець", "алтарь", "пастир", " піп", "піст", "церква", які, на його думку, єднають місцеве християнство з римо-німецьким [317, 53]. В. Мошин підкреслює, що саме різниця між слов'янським березневим і візантійським вересневим відліком року сприяла виникненню писемності і, зокрема, літописання в Київській Русі в дусі кирило-мефодіївської традиції
- Київ+380960830922