РОЗДІЛ 2
МЕТАМОРФОЗИ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ
ПОГЛЯДІВ Д. ДОНЦОВА
Протягом минулого століття українську політичну думку репрезентувало чимало оригінальних мислителів. Такі постаті, як М. Грушевський, М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов, небезпідставно вважаються діячами європейського рівня. Їхні підходи до проблем державотворення, хоча й формувалися в річищі загальної української політичної думки, багато в чому були відмінними.
Державництво М. Грушевського ґрунтувалося на вивченні проблем нації та національності в історичному контексті. Сам факт існування українського народу важив для Грушевського незрівнянно більше за будь-які історичні прецеденти, серед яких його опоненти виділяли Київську Русь або Галицько-Волинське князівство. "Ми виходимо, - писав він, - перш за все, з того факту, що український народ, приблизно 5/6 якого (понад
25 мільйонів) займає в Росії суцільну територію з чітко визначеними кордонами, за своїми психофізичними якостями, за особливістю свого приватного і суспільного побуту, що історично склалися, за складом етнічних відносин, за культурними і суспільними традиціями, являє вповні визначену етнографічну і національну цілість..." [72, 86-89].
Націонал-радикали, навпаки, висували на перший план позаісторичний характер нації. М. Міхновський, автор відомої праці "Самостійна Україна", публічно заявив про законне право українського народу самостійно розв'язувати свої проблеми, запропонував облишити розмови про історію походження українців і росіян, а натомість вести боротьбу за визволення, застосовуючи будь-які її форми. "... Доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, - писав він, - доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна уважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою" [73, 38].
2.1. Соціалістичні мотиви в діяльності й творчості Д. Донцова
Тривалий час навколо наукової спадщини Д. Донцова точиться дискусія, більшість з учасників якої прагне визначити, хто був фундатором українського націоналізму - Д. Донцов чи М. Міхновський? Ми ж, порівнюючи спадок обох мислителів, схиляємося до думки, що і перший,
і другий під терміном націоналізм розуміли зовсім різні речі. До того ж, як уже зазначалося, світогляд Д. Донцова суттєво змінювався - від соціал-демократичних ідей до авторитаризму й тоталітаризму, а зрештою, до теорії "чинного націоналізму".
Д. Донцов і В. Липинський - кожний у свій спосіб - вибудовували державницькі теорії, спираючись на думки попередників. Але якщо Липинський не лише дотримувався консервативного напряму в українському державотворенні, а був винятково послідовним у своїх поглядах упродовж цілого політичного та ідеологічного життя, то Донцов зазнав разючої еволюції. У цьому розділі робиться спроба простежити метаморфози політичних уподобань та світогляду Д. Донцова в історичному ракурсі.
Постійні світоглядні метаморфози Донцова, на жаль, не еволюціонували в напрямі поступу. Не можна не вбачати в ньому постать трагічну, яка віддзеркалює силу-силенну трагічних обставин його доби. Життя і творчий доробок Донцова, на нашу думку, можуть бути цікавим матеріалом для дослідників-психоаналітиків. Не останню роль у формуванні психофізичної субстанції Донцова, певно, відіграло його сирітство (у віці
11 років він утратив батька, а через рік - матір).
Як соціал-демократ, у молодому віці він двічі перебував за гратами, що не для кожної особистості минає без наслідків. Як і багато його однолітків, котрі в студентські роки поринули в революційний рух, молодий Донцов не здобув справжньої професійної освіти, а його зовнішня освіченість (знов-таки, як і в більшості революційно налаштованих молодих людей) не мала глибокого підгрунтя. Подібна поверховість, без сумніву, позначилася на його публіцистичних й особливо філософських творах, до яких так
і хочеться додати префікс "псевдо".
Починав він з досить неоригінальних, поширених у передреволюційні роки не тільки в Україні, а й у всій Російській імперії соціал-демократичних доктрин. У притаманній йому на усіх етапах творчого життя "бомбастичній" манері Д. Донцов тоді заперечував доцільність найменших виявів націоналізму. У датованій 1910 роком статті він писав, що "буржуазний націоналізм на Україні чимраз вище підносить свою голову" і що він "виявляє явну тенденцію стати вождем загально-національної опозиції, вождем, що не терпить коло себе жодних конкурентів. Він уже зачинає прищеплювати робочим масам отруту своїх ідей. Він має свої "Просвіти", газети, видавництва, які роблять у масах свою роботу. На наших очах він вибивається в силу, силу нам шкідливу, боротьба з нею в добре зрозумілих інтересах українського робітництва є для нас конечною" [74, 13-16].
На той час він був переконаним соціал-демократом, членом УСДРП, за свою політичну діяльність двічі побував за гратами. На його думку, кінцевою метою революційної боротьби є "повалення абсолютизму, демократична Росія з автономною Україною. Ми повинні скрізь і всюди виясняти в пролетарських масах нашу тверду, принипіальну позицію
в національному питанні, повинні боротися з шовінізмом певних верств російської і польської суспільности. Також з всеукраїнством та випливаючим із самої його суті намаганням затемнювати класову свідомість українського робітництва. З його ворожістю до соціал-демократії. З його безпринципністю, однобокістю та шовіністичною засліпленістю" [75, 6-7]. Не дивно, що тоді Д. Донцов був справжнім атеїстом. "Церква, - писав він, - як католицька, так і православна, по-перше, завше була і є заклятим ворогом всякої свободи... Церква ніколи не протестувала проти права приватної власності і війни, але проти революції і соціалізму - завше..." [76, 30-31]. Загалом тодішній Д. Донцов - це марксист з більшовицькою безапеляційністю (хоча ніколи не належав до більшовиків) і нетерпимістю до інших поглядів та переконань. І якщо забігти трохи наперед, то саме
в цьому є джерела
- Київ+380960830922