РОЗДІЛ 2
РОЛЬ ТА МІСЦЕ ГРОМАДСЬКОЇ ДУМКИ В
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИХ ПРОЦЕСАХ
2.1. Нормативні визначення громадської думки як складової демократичного суспільно-політичного життя
Хоча термін "громадська думка" (publіc opіnіon) першим використав англійський державний діяч і письменник Джон Солсбері у 1159 р., розвиток соціології громадської думки пов'язаний з роботою німецького соціолога Ф. Тьоніса "Критика громадської думки", яка була видана у 1922 р. В країнах Західної Європи із самого початку термін "громадська думка" використовувався, радше, з полемічною метою. Її протиставляли меншою мірою "приватній" чи "особистій", ніж "прихованій" або "секретній", застосовуючи проти абсолютизму і королівського свавілля. "Громадська думка" спочатку була думкою парламентських кіл. Інакше кажучи, походження цієї категорії є суто політичним, пов'язаним з емансипативним рухом європейської буржуазії та становленням внаслідок цього публічної сфери модерного ґатунку. Враховуючи обмежене коло публічних політичних діячів того часу, можна дійти висновку, що "громадська думка" являла собою думку про політику, яку мали обмежені соціальні групи стосовно політики, професія яких полягала у продукуванні думок і які намагалися включитися у політичну гру, модифікуючи її й трансформуючи свої власні думки освічених еліт в думку універсальну, позачасову і анонімну, що має політичну цінність [186, 53].
Після революційних потрясінь кінця ХVІІІ ст. категорія "громадська думка" дещо змінює своє призначення. З поняття, що зазвичай застосовувалося у полемічних цілях, воно перетворюється на поняття, що стає джерелом нової легітимної влади, пов'язаної вже не з традиційним монархійним суспільно-політичним ладом, а з демократичним, парламентським режимом, що легітимує себе шляхом апеляції до думок громадян. Вона стає принципом політичної легітимації, позаяк дозволили пов'язати владу не з традиційними категоріями, що відсилали до потойбічних інстанцій (принцип божественної влади монарха), а з поцейбічним розумом всіх громадян. Це дозволило раціоналізувати, зробити більш прийнятним з точки зору раціональності нові політичні режими, побудовані за логікою парламентських демократій і народного суверенітету.
Стосовно громадської думки низка мислителів просвітницького напрямку (Мільтон, Джефферсон, Міль) запропонували концепцію "свободи слова". Генетично ця концепція є подальшим розвитком концепції "свободи совісті", але вона також успадковує низку особливостей, властивих християнській та європейській філософській традиціям - вона передбачає, що установки, мотивації і методи роботи виробників громадської думки відповідають критеріям наукової практики, тобто спрямовані на пошук істини. Як виробники, так і споживачі громадської думки розуміються як істоти, здатні до раціональної оцінки достовірності та істинності будь-яких суджень. Оскільки істина розглядалася як те, що отримує загальне визнання, припускалося, що до публічної сфери можуть мати доступ також і хибні думки. Просвітницька модель передбачала також, що область публічних думок не є сферою безпосереднього доступу для широких верств, позаяк була сферою компетентних і освічених [84].
Як зазначають дослідники ґенези і подальшого посилення впливу громадської думки на суспільно-політичні процеси, для поточної політичної практики було і залишається властивим протиріччя, пов'язане з демократичним імперативом врахування громадської думки під час прийняття політичних рішень. З одного боку, демократична логіка, покладена в основу цього поняття, вимагає врахування якомога більшої частини громадськості, в принципі всіх тих, кого ці політичні рішення стосуються, проте, з іншого боку, завжди існують емпіричні обмеження для застосування цього принципу на практиці. Ці обмеження пов'язані передусім з тим, що фактично у формуванні громадської думки бере участь лише чисельно менша частина осіб, у той чи інший спосіб пов'язана із самим політичним процесом. Переважна ж більшість або позбавлена належної компетенції, або не виявляє інтересу до участі у суспільно-політичному житті, котра є умовою можливості формування компетентної думки щодо політичного процесу. Фактично це призводило до того, що формування громадської думки здійснювалося активною меншістю, що, в свою чергу, породжувало низку проблем, які діставали вираження під час гострих політичних потрясінь (війни, революції, політичні кризи). Водночас концентрація впливу на прийняття політичних рішень в руках обмеженого кола осіб породжувала небезпеку узурпації групою людей права виступати від імені громадськості, класичним прикладом якого стали післяреволюційні диктаторські режими [186, 60]. Іншим, більш м'яким прикладом узурпації права виступати від імені громадськості стали цензові обмеження участі у голосуванні й виборах, які залишали за найбільш освіченою та заможною частиною громадськості левину частку законодавчо закріпленого, і тому на перший погляд легітимного політичного впливу.
Подальші спроби подолання цього протиріччя здійснювалися у напрямку залучення дедалі більшого кола осіб до прийняття політичних рішень та удосконалення процедур цього залучення відповідно до демократичної логіки. Впродовж ХІХ-ХХ сторіч цей процес набув вираження у вигляді політичних вимог загального виборчого права і права на політичні маніфестації, які б уможливили більший доступ мас до публічної сфери. Право на маніфестацію стало одним з найпотужніших засобів політичної дії мас, оскільки продукувало ефект масової мобілізованої підтримки тієї чи іншої політичної позиції, а відтак безпосередньо претендувало на вираження громадської думки. В країнах Західної Європи перші маніфестації сучасного типу виникають в середині ХІХ ст., проте боротьба за їхнє визнання як легітимного засобу колективної політичної дії тривало впродовж другої половини ХІХ ст.
Водночас подвійний характер вимог громадськості - з одного боку, скасування обмежень щодо права бути обраним у представницькі органи, з іншого боку, визнання п