РОЗДІЛ 2
Формування світогляду і громадська діяльність В.Доманицького
2.1. Життя і громадсько-політична діяльність В.Доманицького у періодичних виданнях
Аналізуючи суспільно-політичні процеси України кінця ХІХ - початку ХХ ст., варто відзначити, що вони характеризувалися бурхливим піднесенням громадської активності і, як наслідок, значною політизацією всіх сфер життя українського суспільства. В результаті цих процесів, а також невпинного наступу російського уряду на українську культуру протягом всього ХІХ ст., відбулося становлення й остаточне організаційне оформлення українського національного руху. В означений період він вступив у політичну стадію розвитку, коли засновуються політичні партії й організації, що роблять можливою участь нації у політичному житті країни [411, с. 101]. Вирішальну роль у цих процесах відіграла провідна верства українського суспільства - національна інтелігенція, яскравим представником якої був Василь Миколайович Доманицький - історик, етнограф, літературознавець та громадський діяч.
Активна життєва позиція та прогресивні громадсько-політичні переконання дозволили пройти В.Доманицькому насичений життєвий шлях, залишити вагомий, своєрідний, помітний слід в українській культурі. Вивчення його наукового доробку та громадської діяльності вказує не лише на важливе місце цієї особистості в історії нашого народу, а й дає змогу глибше зрозуміти суспільно-політичне життя України наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.
Народився Василь Миколайович в с. Колодисте Звенигородського повіту на Київщині (нині - Тальнівський район Черкаської області) у родині священика. Генеалогія роду Доманицьких сягає ХІV ст. і була започаткована майором Олександром Доманицьким. На жаль, матеріалів про його життєвий шлях і діяльність не збереглося. Відомо тільки, що один з його нащадків був вихованцем Острозької академії.
Одним з головних чинників, які впливали на формування особистісного світогляду майбутнього науковця і громадського діяча було родинне виховання.
Батько В.Доманицького Микола Михайлович (1854 - 1917) - останній священик с. Колодисте - був досить прогресивною і, за мірками того часу, навіть революційною людиною. Про це свідчить значна кількість поліцейських доносів, що зберігаються в ІР НБУВ НАНУ [73, арк. 1 - 10]. Микола Доманицький переймався проблемами своїх односельців, завжди намагався їм допомогти. Так, у 1894 р., занепокоєний різким обезземеленням селян, він написав листа мировому посереднику, де вказав причини цього явища і, з метою запобігання йому, пропонував докорінно реформувати волосні суди (ф. ІІІ, од.зб. 62095, арк. 2).
Звісно, з такими поглядами і вимогами Микола Доманицький не міг лишитися поза увагою царської влади. За ним майже постійно стежили. Результатом стеження стали багаточисельні поліцейські звіти, у яких характеризувалися погляди М.Доманицького. Їх революційність, на думку поліції, полягала в тому, що він не бажав "...произносить в церкви перед своими прихожанами каких-либо назидательных проповедей, как это делали другие сельские священники; мало того, он нисколько не сокрушался тем, что прихожане его всё больше и больше отставали от веры, совсем переставая посещать храм Божий..."[73, арк. 3]. Тому начальник поліції неодноразово звертався до начальника Київського жандармського управління з проханням перевести отця Миколу Доманицького з села Колодистого, оскільки вважав, що він співчував революційному руху і був "вкрай шкідливим і небезпечним" [73, арк. 3].
Переконання і прагнення Миколи Михайловича передалися всім його дітям, яких було шестеро: Василь, Михайло, Антоніна, Зінаїда (близнючка Михайла чи Антоніни, померла в дитячому віці), Платон (єдиний з усієї рідні мав сина, доля якого невідома) і Віктор [289, с. 63].
Відомо, що в сім'ї отця Миколи суворо дотримувалися старовинних традицій і звичаїв, чітко відмежовували українську культуру від російської [248, с. 24]. І хоча ніхто із синів отця Миколи не пішов шляхом здобуття церковного сану, однак всі вони увібрали в себе високу духовність і притаманну їхній родині любов до України.
На жаль, про життєвий шлях дочок Антонії і Зінаїди Доманицьких нічого невідомо. Доля ж синів знайшла відображення в джерелах. Так, відомо, що Михайло Доманицький закінчив юридичний факультет і став суддею. Віктор Доманицький одержав агрономічну освіту, вивчав також питання соціології. У 1918 р. він був секретарем відділу Укрінбанку та секретарем правління Центрального українського кооперативного комітету. У 1920 р. Віктор Доманицький емігрував до Чехословаччини, де працював в Українському вільному університеті викладачем соціології. З 1922 р. Віктор Миколайович викладав соціологічні дисципліни і сільськогосподарську політику в Українській господарчій академії, створеній того ж року у Подєбрадах, де керував кафедрою соціального хліборобства. Він є автором багатьох підручників та досліджень: "Нові засади аграрного законодавства" (1936), "Сільське господарство України" (1942), "Засади українського рурбанізму" (1940, Прага), "Кость Мацієвич (Замість вінця на могилу)" (1943, Київ), "Напрямки упромисловлення українського села" (1942, Прага), "Націотворча роля гетьмана Мазепи (промова на ювілейних урочистостях з приводу 250-ліття смерті гетьмана Івана Мазепи в Детройті)" (1960, Чікаго). Статті Віктора Доманицького друкувалися у журналах "Кооперативна республіка", "Кооперативне молочарство", "Сільський господар". Також він працював в Українському техніко-господарському інституті, який з квітня 1945 р. знаходився в Німеччині, а з 1950 р. - у США; два роки був його ректором [287, с. 28].
Інший брат - Платон Доманицький - у 1907 р. очолив кредитне товариство рідного села. Він працював кооперативним інструктором Уманського земства, пізніше був обраний членом правління київського "Союзбанку". У 1913 р. Платон Доманицький обирався делегатом ІІ Всеросійського кооперативного з'їзду в Києві. Протягом 1907 - 1917 рр. був членом редакції журналу "Муравейник". У 1917 - 1920
- Київ+380960830922