РОЗДІЛ 2
ЗАСОБИ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ У ПРОЗІ В. ДРОЗДА
2.1. Автобіографізм як особливість характеротворення
В. Дрозд - письменник-шістдесятник, для якого "приватне самозцілююче мистецтво" було основним джерелом творчості в соціально заангажованій літературі. Через те мистецький доробок прозаїка яскраво насичений автобіографізмом - цілими епізодами чи окремими деталями з власного життя, за допомогою яких автор із відстані часу намагався побачити себе справжнього й переосмислити все пережите й написане ним. "Персональність, як висловилася Т. Гундорова, - ось смисл інтелектуальної самотерапії, яку здійснювали над собою шістдесятники" [38, с. 8]. Зображаючи у своїх творах "покручені асфальтовою скоринкою пануючої ідеології" людські характери, заглиблюючись у їхню психологію, прозаїк основну увагу сконцентрував насамперед на пізнанні власної сутності: "Останнім часом усе частіше приходжу до думки, як важливо для людини, яка прагне щось справжнє створити у мистецтві, прискіпливо і безпристрасно вивчати саму себе" [70, с. 101].
Письменник, який належав до покоління шістдесятників, серед яких "знайдеться чимало як провідників-борців, так і провідників-естетів" [88, с. 114], завжди сповідував філософію творчого бунту, згідно з якою саме "життя - як творчість" було єдиним сенсом його буття в нелегкі часи ідеологічної боротьби з непокірними. "Життя йому потрібне тільки заради писання" [78, с. 148], - стверджує його дружина І. Жиленко, яка розуміла, що "біографія є мистецьким твором її власника" [141, с. 228]. Усвідомлював це і В. Дрозд, який завжди переконував себе в тому, що "життя художника, митця - теж є художній твір, точніше повинен ним бути. І треба так писати цей твір, можливо, найголовніший у твоїй творчій біографії, щоб не соромно було перед самим собою за жодну його сторінку" [70, с. 98]. І водночас у щоденникових записах, інтерв'ю, спробах літературного автопортрета, де насамперед аналізував становлення себе як творчої особистості, завжди згадував про присутність автобіографізму у своїй прозі. "Єдина реальність, яка дана нам безпосередньо, - це реальність нашого "я"... Усі мої писання - це насамперед історія моєї душі" [63, с. 149]. З притаманною тільки В. Дроздові самоіронією часто жартував, що всіх негативних героїв пише з себе, не кажучи вже про позитивних. Адже він ніколи не визнавав загальноприйнятих догм соцреалістичної белетристики ділити людей на позитивних і негативних, так само - і героїв. "Це занадто примітивно, - наголошував в одному зі своїх інтерв'ю. - Інша річ, що такий поділ нам вбивали в голови з дитинства" [Див.: 68, с. 119]. Саме в такий спосіб тогочасна система провокувала трагедію "деформації, роздвоєння душі радянського українця", найчастіше, як сам В. Дрозд, "інтелігента в першому поколінні", який опинився в абсурдній ситуації "подвійого життя: справжнього в собі і несправжнього - в суспільстві" [195]. Осмислити це й намагався прозаїк, найприкметнішою рисою творів якого, за словами С. Андрусів, є насамперед безжальна сповідальність, аналіз власної душі. Адже біографія В. Дрозда - "син колгоспника з глухого поліського села" відразу після школи став журналістом у районній газеті, закінчив університет, доріс до відомого столичного письменника - увійшла у його твори як продуктивний літературний прийом", - підсумовує дослідниця [3, с. 323]. Так зване авторське "Я" безпосередньо стосується багатьох героїв прозаїка, а особливо творчих особистостей - Литвина, Загатного, Решета, Петруні та ін. Відомий дослідник мистецького доробку В. Дрозда М. Жулинський також наголошує на небезпідставності ототожнення героя з його творцем: "Певно, що в характері героїв є частинка душі самого автора, без цього не буває справжнього літературного твору. Але не вельми довіряймо виключно-парадоксальним твердженням В. Дрозда, що усіх своїх негативних героїв він пише із самого себе" [84, с. 510].
Автобіографічні елементи (подекуди й пунктирно) наявні майже в кожному творі письменника, починаючи з першого оповідання "Колесо" аж до останнього роману "Острів у вічності". Звичайно, крім тих, які, за визначенням С. Андрусів, "міг би написати "хтось інший" [3, с. 322]. Адже у творчому доробку прозаїка, який потрібно розглядати саме з дистанції часу, як наголошувалося у попередньому розділі, є так звані "твори одноденки", написані в "застійних" 1970-х pp., які "віддали кесареві кесареве".
Відомо, що автобіографізм притаманний багатьом творам художньої літератури. Життя письменника стає в них "протосюжетом, а його особистість (внутрішній світ, особливості поведінки) - прототипом головного героя" [130, с. 15]. На думку Ю. Лотмана, "зіставлення життя відомої людини з твором мистецтва не є чимось новим. Проте побачити в цьому зіставленні не просто красиву метафору, а вказівку на особливу роль творчого моменту, який вводить у дійсність власне такі художні категорії, як задум, вибір жанру, подолання матеріалу та ін.... Пересотворення самого себе - не просто найважчий вид творчої діяльності, але й своєрідний матеріал, який має особливі закони" [138, с. 236]. Так, загалом для автобіографії як мистецького твору "характерним є особливий тип біографічного часу і "специфічно побудований образ людини, яка проходить свій життєвий шлях", жанр автобіографії передбачає здатну до саморефлексії особистість" [130, с. 16]. У художньо-образній площині мистецького тексту автобіографізм проектує ототожнення автора та героя. Адже створюючи твір, письменник водночас художньо втілює в ньому, за словами У. Бута, "імпліцитну версію самого себе" [20, с. 133]. З погляду загальної філософської естетики автор та герой є корелятивними моментами художнього цілого твору, де автор завжди займає позицію "позазнаходження" щодо героя [10]. Оскільки біографічна художня цінність є найменш трансгредієнтною до самосвідомості, за спостереженнями М. Бахтіна, через те можливим є ототожнення героя та автора лише за межами мистецької дійсності: "Автор як момент художнього твору ніколи не збігається з героєм, їх двоє, проте між ними
- Київ+380960830922