РОЗДІЛ 2
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КОНСТРУЮВАННЯ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАВЧАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЮ ЛІТЕРАТУРОЮ ПІДГОТОВКИ ВЧИТЕЛЯ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ - ПОЧАТКУ ХХ СТ.
2.1. Система професійно-педагогічної підготовки вчителів другої половини ХІХ - початку ХХ ст. та її забезпечення навчально-педагогічною літературою
В історії України одне з провідних місць належить досліджуваному періоду (друга половина ХІХ - початок ХХ століття). Економічний розвиток і зумовлені ним зміни в соціальній структурі викликали різні класові суперечки. Вони певним чином вплинули на економіку, політику, інші сфери суспільного життя, торкнулись освіти. На початку 60-х років ХІХ століття склалася революційна ситуація, яку викликало скасування кріпацтва. Цей факт сприяв широкому розповсюдженню буржуазно-демократичного суспільного руху, складовою частиною якого став суспільно-педагогічний рух.
У країні загострювалися соціально-класові протиріччя, розповсюджувався національно-визвольний рух, зростав вплив західноєвропейської педагогіки, виникла нагальна потреба в науковому обґрунтуванні фундаментальних педагогічних проблем. Усе це позитивно вплинуло на розвиток школи та освіти: спостерігалося зростання числа народних шкіл. Така ситуація вимагала значної кількості вчителів зі спеціальною підготовкою. До вчительської професії залучались особи, які закінчили повітові й духовні училища. На думку відомого педагога М. Корфа, при відборі народного вчителя зверталась увага не на те, що він знає, а на те, наскільки він здатний пізнати що-небудь [110].
Шкільні реформи шістдесятих років і викликане ними зростання кількості навчальних закладів різних рівнів вимагали підготовки значної кількості вчителів. За даними С. Князькова та М. Сербова [143], у 1858 році кількість початкових і середніх загальноосвітніх навчальних закладів становила 2306. У 1863 році їхня кількість збільшилася до 3566, а в 1911 році їх нараховувалось уже 100295, у них було 6180510 учнів і 154177 учителів [333]. За даними М. Ярмаченка, у кінці ХІХ століття в Україні було 16798 шкіл, що у 12 разів більше, ніж у 1856 році [241].
Протягом другої половини ХІХ - початку ХХ ст. склалася розгалужена система підготовки та підвищення кваліфікації вчителів, яка включала: спеціальні навчальні заклади (другокласні вчительські школи, церковно-вчительські школи, земські жіночі вчительські школи, жіночі єпархіальні училища, учительські семінарії), педагогічні класи, учительські інститути, університети, педагогічні курси, різноманітні форми підвищення кваліфікації вчителів (педагогічні з'їзди, музеї тощо).
Підготовку вчителів початкових класів здійснювали спеціальні педагогічні навчальні заклади. До них належали другокласні вчительські школи, церковно-вчительські школи, учительські семінарії.
Другокласні вчительські школи було створено в 1895 році з метою підготовки вчителів для шкіл грамоти. "Положення про другокласні вчительські школи" було затверджено в 1902 році. Це чоловічі та жіночі навчальні заклади, освіта в яких продовжувалась упродовж трьох років. До шкіл приймали підлітків православного віросповідання, які вже мали початкову освіту. Навчання включало загальноосвітню підготовку, ознайомлення з основами методики викладання; особлива увага приділялася релігійному вихованню. За навчальними закладами закріплювалися церковно-приходські школи, де майбутні вчителі проводили свої перші уроки.
У 1907 році в Російській імперії існувало більше 420 другокласних учительських шкіл, у яких навчалися 21000 учнів. Після 1908 р. у зв'язку з ліквідацією шкіл грамоти другокласні вчительські школи почали закриватися [60].
Церковно-вчительські школи виникли в другій половині ХІХ ст. і були підпорядковані Відомству православного віросповідання. З 1902 року вони поділялися на другокласні й учительські: перші готували вчителів для шкіл грамоти, другі - для початкових училищ усіх розрядів. До школи приймалися юнаки та дівчата віком 15 - 17 років. Термін навчання складав три роки. До навчального плану входили: закон Божий, загальна та російська церковна історія, дидактика та педагогіка, церковний спів і музика з реґентуванням, церковнослов'янська мова, загальноосвітні предмети, рукоділля (у жіночих школах). При церковно-вчительських школах створювалися початкові школи, на базі яких проводилася практика.
Земські жіночі вчительські школи мали на меті ознайомлення слухачів з новими методами елементарного викладання та підготовку вчительок для народних сільських училищ. У 1870 році розпочали свою діяльність Тверська та Чернігівська школи. Тверська жіноча вчительська школа, створена П. Максимовичем, стала помітним явищем у педагогічній освіті: за роки свого існування вона підготувала більше 1200 виховательок, які користувалися заслуженою повагою.
Жіночі єпархіальні училища почали створюватися з 1843 року, їхні випускниці одержували право на звання домашніх учительок з дисциплін, "у яких досягли особливих успіхів", і служили в початкових, переважно сільських школах. У 1900 році при цих напівзакритих навчальних закладах було створено педагогічні класи для підготовки вчительок церковно-приходських шкіл.
Після реформи 1861 року, спираючись на розроблений К. Ушинським "Проект учительської семінарії" [311], почали відкривати різного типу вчительські семінарії: міністерські, земські, приватні. У Києві за підтримки М. Пирогова в 1862 році при Київському університеті було відкрито педагогічну школу для підготовки вчителів народних шкіл [13]; першу вчительську семінарію в Києві було відкрито в 1869 р., а в 1870 р. її переведено в м. Коростишів [196]. У Москві в 1863 році за підтримки О. Макарова й О. Острогорського було засновано вчительську семінарію військового відомства [13]; відкривались учительські семінарії: у 1864 р. - у м. Павловську; в 1869 р. - у м. Молодечне [218].
Учительські семінарії були найпоширенішими середніми професійними навчальними закладами, які, відповідно до правил вступу до на