РОЗДІЛ 2. ОНТОЛОГІЧНІ СКЛАДОВІ ПОЛІТИКИ
2.1 Субстанційний рівень політики: поняття політичного
Питання про концептуальне висвітлення онтологічних складових політики вимагає звернення до поняття онтологічної парадигми, окреслення її загальних контурів та визначення структури. Необхідно зауважити, що онтологічна парадигма являє собою особливий, специфічний тип комунікативної системи, з постійною здатністю до саморозвитку, усі елементи котрої є взаємопов'язаними і взаємодетермінованими. Найважливішими категоріальними характеристиками онтологічної парадигми ми можемо визнати субстанційність, акцидентальність, темпоральність, топологічність, аксиологічність, модальність та екзистенційність.
Феномен політичного в останні роки став об'єктом прискіпливої уваги філософії політики. "...Усі наявні дивергуючі та конвергуючі напрямки і тенденції у політичній науці сходяться в одному - визначають головною категорією поняття "політика" чи "політичне" [18, с. 92].
Тут, мабуть, необхідно підкреслити, що, за допомогою згаданої лексеми, філософський дискурс певним чином дистанціюється від дискурсу політологічного, залишаючи йому монопольне право на тлумачення феномену політики. В останні роки категоріальний статус політичного фіксується і навіть підкреслюється у відповідній літературі вітчизняного та російського друку, що має ранг підручників або посібників для вищої школи [див., напр., 73, 165].
Незважаючи на специфічно-адаптаційний характер вищезгаданої літератури, в цих джерелах явно простежується певна парадигмальна позиція трактування політичного. Так, чільний представник російського традиціоналізму А.Дугін констатує, що сама сутність Політичного повсякчасно вислизає від остаточного визначення. І далі - ще більш переконане твердження: "Політичне не піддається безпосередній та однозначній ідентифікації" [73, с. 12-13]. Але це зовсім не виглядає як відмова від будь-якого визначення політичного. Навпаки, зазначений автор схиляється до субстанційної дефініції політичного. "Політика, - зазначає він, - у своїй суті передує усім цим (соціальним - В.Г.) компонентам, існує до них і від них не залежить. Але вона виявляє себе через групу певних явищ, котрі суть форми реалізації політики, продукти її конкретизації. Це різні аспекти єдиної фундаментальної реальності - "онтології Політичного" [73, с.12].
Подібне визначення політичного характерне і для українського підручника з політичної філософії. "Політичне - доводиться у тексті, - є певною субстанційною основою, на якій формуються та розвиваються численні складові суспільного життя" [165, с.39]. Трактування політичного як певної субстанції суспільних процесів не викликає заперечень і є виявом суто філософського дискурсу .Але, якщо прийняти його без жодних застережень, то мусимо визнати, що це є ні що інше як підставова метафізична парадигма концепції політичного детермінізму. Тому, перш ніж міркувати про атрибути, акциденти та модуси цієї субстанції, необхідним здається окреслити її межі.
З легкої руки німецької дослідниці Ганни Аренд, у сучасній європейській соціальній філософії став традиційним поділ суспільства на дві сфери: публічну і приватну. За її думкою, приватне і публічне мають вихідним пунктом античну демократію і походять від грецьких лексем "ойкос" і "поліс". Перше означає природну господарську діяльність та об'єднання людей для задоволення вітальних і соціальних потреб в межах розумного споживання, самозабезпечення й підтримання життя суспільних індивідів. Господарське об'єднання завжди є регламентованим технологічними засадами і підпорядковане природним законам. А друге - поліс - це вільний світ позагосподарського спілкування в межах полісу, де ніхто не керує, і ніхто не є керованим.
Згідно з логікою Г.Аренд, публічна сфера суспільства постає площиною розгортання політики, а в певних історичних умовах публічне збігається з політичним. У своїх творах дослідниця підкреслює тернистий історичний шлях становлення політичної системи та політичної влади; адже тиранія, на її думку, це - комбінація насильства з відсутністю влади. Г.Аренд систематично обґрунтовує такі поняття політичної філософії, як влада, насильство, справедливість, філософські філігранно наближаючись до визначення специфіки політичного, підкреслюючи, що особистісні і колективні дії та висловлювання можна вважати політичними лише тоді, коли вони здійснюються в умовах свободи та заради неї.
У зв'язку з цим, постає декілька питань. Питання перше - про сутність і співвідношення приватного і публічного в суспільстві. Г.Аренд і суголосні з нею аналітики слушно звертають увагу на те, що давньогрецька філософська думка була не в змозі піднятись до теоретичного диференціювання приватного і публічного, екстраполюючи одне з них на одне. Класичний приклад - платонівська концепція "ідеальної" держави. Г.Аренд звертає увагу на те, що Платон, як перший політичний філософ, нав'язав полісній системі матрицю ойкосу [7, c.68]. Але звернемо увагу й на інше. Платонівський концепт мав потужне соціальне підґрунтя та фатальні історичні наслідки.
Дискурс ототожнення полісу та ойкосу, держави й господарського об'єднання у формі родинного клану, бенефіцію, лену, феоду, деспотії, мануфактури чи фабрики має потужну історичну традицію і відповідну суспільну практику. Саме така практика була властива усім азійським державам-деспотіям, середньовічним політичним системам, крім держав-комун Північного Середземномор'я, і стала певним взірцем розбудови тоталітарних режимів у добу Модерну. Мав повну рацію К.Маркс, зауважуючи, що платонівська модель держави є ні що інше, як абсолютизація давньоєгипетського кастового ладу. Але справедливим є й інше. Державотворча концепція Платона була покладена в підвалини соціалістичної ідеї. Утопія Т.Мора, місто Сонця Т.Кампанели, фаланги Ш.Фурьє, Нью-Ленарк Овена - все це лише різні варіації на платонівську тему ідеальної держави, де приватне поглинає публічне, де технологія поглинає політику. Утопічна ідея Сен-Симона - ідея розбудови суспі