РОЗДІЛ 2
КОНСТИТУЦІЙНЕ-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ІНСТИТУЦІЙНИЙ МЕХАНІЗМ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ
2.1. Конституційне-правове регулювання права на доступ до інформації
У наукових працях зазначається, що право на інформацію встановлено ст. 34 Конституції України. Дійсно, положення, передбачене даною статтею Основного Закону, є першоосновою для таких тісно пов'язаних між собою прав, як свобода слова, свобода інформації та право на доступ до інформації. Проте зміст та обсяг права на доступ до інформації не обмежується лише ст. 34 Конституції України [58]. Зокрема, окрім права кожного вільно збирати інформацію (ч. 2 ст. 34) Конституція закріплює право кожного громадянина знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе (ч. 3 ст. 32), гарантує право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту (ч. 2 ст. 50), право знати свої права і обов'язки (ч. 1 ст. 57), встановлює, що закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Отже, основний зміст права на доступ до інформації вміщено в ч. 2 ст. 32, ч. 2 ст. 34, ч. 2 ст. 50, ст. 57 Основного Закону. Крім, того Конституція встановлює, що засідання Верховної Ради України проводяться відкрито9, тобто пленарні засідання парламенту мають проводитися гласно. До того ж однією з основних засад здійснення судочинства є гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами.
Однак виникає запитання, а чи знайшло закріплення в ст. 34 Конституції право на доступ до інформації про діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування. Більшість фахівців переконані, що так, адже ч. 2 ст. 34 Конституції України гарантує юридичну можливість "збирати" інформацію, але варто звернути увагу, що ч. 2 ст. 34 не містить правомочності одержання інформації10. Це, на наш погляд, є істотним недоліком, тому що юридична можливість збирати інформацію не охоплює правомочність одержувати її [222, с. 7]. Існує очевидна відмінність між правомочністю одержувати і правомочністю збирати інформацію. Так, дія "збирати" за словником Д.Н. Ушакова [224, с. 1227] тлумачиться як пошук, а "пошук" означає - "знайти, виявити, визначити місцезнаходження" [225, с. 331]. У науковій літературі правники пошук інформації тлумачать як звернення особи (фізичної, юридичної, уповноваженого суб'єкта органу державної влади чи місцевого самоврядування) до органу, організації чи інших суб'єктів за отриманням необхідної інформації, а одержання - як отримання в установленій формі пошукової інформації від суб'єкта, який володіє нею на законних підставах [50, с. 88]. Таким чином, поняття "одержувати" і "збирати" не є тотожними, тобто вони передбачають різні дії.
Опоненти вищезазначеного твердження, апелюючи до загальноприйнятої позиції, що праву збирати інформацію кореспондує обов'язок органів влади оприлюднювати інформацію про свою діяльність та надавати інформацію, можуть визнавати невірним такий підхід. А намагання автора інтерпретувати правомочність "збирати" лише за допомогою граматичного способу тлумачення - не зовсім коректним.
Проте слід звернути увагу, що й ст. 19 Загальної декларації прав людини 1948 р. [156, с. 6] і ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права [157, с. 59] передбачають не лише юридичну можливість збирати, а й правомочність одержувати інформацію. Спеціальний доповідач з питань щодо заохочення та захисту свободи думки, а також права на вільне їх вираження Комісії з прав людини ООН, досліджуючи питання свободи інформації та доступу до інформації в доповіді E/CN.4/1998/40 [160, с. 5-6], визнав, що право шукати та одержувати інформацію покладає на державу позитивний обов'язок забезпечити доступ до інформації, зокрема, право на ознайомлення з офіційними документами та їх копіюванням. Отже, як бачимо, доповідач використовує конструкцію "збирати" та "одержувати". Крім того, з точки зору юридичної техніки формула збирати й одержувати є більш довершеною. Саме тому автор дисертаційного дослідження в науковій статті, що була присвячена висвітленню проблем права на інформацію, пропонував ч. 2 ст. 34 Конституції України доповнити правом вільно одержувати інформацію [226, с. 7-13]. У подальшому автор дійшов висновку про необхідність закріпити в Конституції окреме право на свободу інформації, тобто вільне створення, зберігання, поширення та отримання інформації із загальнодоступних джерел11, а окремо закріпити право на доступ до інформації про діяльність органів державної влади, органів влади автономії та місцевого самоврядування, разом із правом на доступ до суспільно значущої інформації про діяльність приватних юридичних осіб. Це необхідно для подолання неясності, розмитості змісту та обсягу права на доступ до інформації.
До речі, спеціальні положення, що передбачають право на доступ до інформації про діяльність органів влади, містяться в Конституціях Бельгії (ст. 32) [227, с. 8], Болгарії (ч. 2 ст. 41) [228, с. 128], Греції (ч. 3 ст. 10) [229, с. 16], Естонії (ч. 2 ст. 44) [230, с. 11], Польщі (ст. 61) [ 231, с. 32-33], Македонії (ч. 3 ст. 16) [232, с. 162], Португалії (ст. 48) [233, с. 37], Румунії (ч. 1, 2 ст. 31) [234, с. 38], Словенії (ч. 2 ст. 39) [235, с. 274], Фінляндії (ч. 3 параграф 12) [236, с. 49]. Наприклад, Конституція Польщі гарантує не лише свободу вираження поглядів та право на пошук і поширення інформації (ч. 1 ст. 54), але й містить положення, згідно з яким "громадянин12 має право отримувати інформацію про діяльність органів державної влади, а також осіб, що виконують публічні функції. Це право охоплює також право отримання інформації про діяльність органів господарського та професійного самоврядування, а також інших осіб та організаційних одиниць в обсягу, в якому вони виконують за