Ви є тут

Інстинкт і мовленнєвий акт в людській життєдіяльності.

Автор: 
Карнаухов Костянтин Леонідович
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0408U004006
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ОСНОВНІ ПАРАДИГМИ В ДОСЛІДЖЕННІ МОВИ І МОВЛЕННЄВОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ
Які б методи й інструменти не розроблялися з метою більш ефективного опису мови
й мовлення, сам цей опис незмінно змальовується у вигляді якогось надзвичайно
складного й ефективного пристрою, що якимось невідомим, але цілком одноманітним
способом міститься у свідомості кожного носія даної мови. За висхідну настанову
мовчазно приймають, що робота цього пристрою відбувається за принципом
будь-якого раціонально улаштованого механізму, тобто на підставі розумно
організованих, стало й регулярно діючих операційних правил, послідовне й точне
застосування яких здатне принести певні, завжди собі тотожні “правильні”
результати. Яка природа цього устрою, з яких субмеханізмів він складається, як
працюють його правила, - з цього приводу існує безліч різних думок; до
вирішення цих питань спрямовувалися й спрямовуються зусилля багатьох поколінь
лінгвістів. Видатні лінгвісти XX сторіччя разюче збагатили апарат опису мови і
мовлення.
Що ж таке за своєю суттю мова? З цього приводу існують зовсім різні думки. Н.
Чомський, якого досить часто йменують засновником лінгвістики, зводить мову до
ролі листоноші, що доставляє повідомлення від відправника до адресата. Мова, на
його думку, не має ніякого впливу на пізнавальні процеси, вона лише обслуговує
процес повідомлення. Протилежної думки дотримується М. Томаселло, який
стверджує, що в розвитку людини суспільне й культурне середовище відіграє
значно більшу роль, ніж сама навичка слововживання.
Власне ці сперечання сходять ще до грецької античності. Уявлення Чомського
сходять до Аристотеля, в розумінні якого мова є лише засобом надання словесної
форми змісту думки. Спрощуючи цю ідею, можна сказати, що слова, подібно до
етикеток наклеюються на предмети – “стіл”, “стілець”, не маючи ніякої глибинної
істини.
Погляд Платона на сутність мови принципово інший. В класичному діалозі “Кратіл”
обговорюється “правильність слів”. Речі, як говорить в діалозі Сократ, мають
власну “сталу сутність” незалежно від зовнішнього впливу. Стіл залишиться
столом, навіть коли комусь спаде на думку вигадати йому іншу назву, що “виражає
вкладений в нього сенс”. Але коли людина дає предмету або явищу ім’я, вона
здійснює не механічний акт, а осмислену дію, спочатку засвоюючи суть цієї речі;
коли вона виготовляє річ, вона перед тим створює в своїй свідомості її образ.
Таким чином, роль слова полягає в тому, аби вловити цю сталу сутність предмета
й надати їй форму і зміст. Нові слова з’являються разом з новою практикою, а
слово є інструментом, що навчає, а також вдосконалює й змінює предмет, який
позначають: “Ім’я є знаряддя навчання і розподілення сутностей” [116]. Мова, як
сукупність слів, виникає не “довільно”, не за замовленням чи контрактом, не з
розпоряджень або звичаїв, підкреслює Платон. Загалом цей платонівський діалог є
описом становлення мовленнєвої діяльності, описом деякої системи, завдяки якій
можливе становлення мовленнєвої діяльності.
Практично у всій історії філософії було очевидно, що "лінгвістичність" тісно
зв'язана з тим, як розуміється і характеризується людська істота. Так грецька
філософія, як зазначає Х.-Г.Гадамер, розпочинається з відкриття, що слово це
лише ім‘я, яке не є істинним буттям. Тим самим філософія виступає проти того
передсуду, що істинність імені має сприйматися як деяка частина його носія, а
саме такі уявлення панували в архаїчну епоху. Слово розглядалося з погляду
імені. Але ім’я було тим, чим воно є тільки через те, що дехто зветься цим
іменем і відгукується на нього. Правильність імені має підтверджуватися тим, що
дехто на це ім‘я відгукується. Тому здавалося, що слово (ім’я) належить до
самого буття. На цьому тлі виникають діалог “Кратіл” Платона і трактат “Про
витлумачення ” Аристотеля – найважливіше з того, що було написано греками про
мову. Загальні концептуальні припущення, в яких тут сходяться Платон і
Аристотель, суть пропозиції, що вплинули на становлення майже всіх семіотичних
підходів до мови, і полягають вони в наступному: (а) існує мовний світ, що
якимось чином відмінний від (b) немовного світу, і (с) існує зв’язок
репрезентації між (а) і (b).
Подальший розвиток філософських ідей про мову був певною мірою відповіддю чи
критикою цих положень. Серед найавторитетніших дослідників цієї проблематики
слід назвати, передусім, такі імена як Вільгельм фон Гумбольдт, Людвіг
Вітгенштайн, Фердинанд де Сосюр, Ноам Чомський ті ін.
Загальновизнаною істиною є те, що мовлення, або говоріння, є вживанням мови.
Загальне вживання мови полягає в тому, щоб перевести наше уявне мовлення у
словесне, або зв'язок наших думок - у зв'язок слів, тому що останні «є,
насамперед, засіб розуміти мовця, аперцепіювати зміст його думки» [117. 93].
Всупереч поширеній думці, основною одиницею мовного спілкування є не символ, не
слово, не речення й навіть не конкретний екземпляр символу, слова або речення,
а виробництво цього конкретного екземпляра в ході здійснення мовленнєвого акту.
З позиції теорії мовленнєвих актів як центральна одиниця комунікації
розглядається висловлювання, мовленнєвий акт.
Як зазначає Н.Д.Арутюнова, “будь-який мовленнєвий акт розрахований на певну
модель адресата” [12.358]. Відповідно до визначення мовленнєвого акту,
запропонованого Дж.Аллен та Р.Перро [3] , мовленнєвий акт – це свідома дія, що
має певні параметри: наявність мовця (тобто діючої особи), слухача та
пропозиційного змісту, виконання якого приводить до продукування висловлювання.
Значення висловлювання має безпосередній зв’язок з мовцем і його інтенцією, а
розпізнання інтенції залежить від слухача.
2.1. Мова як мовленнєва діяльність в