Ви є тут

Жанрова семантика фемінних романів у художній системі українського постмодернізму.

Автор: 
Кисла Тетяна Миколаївна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0408U004124
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ХУДОЖНЯ РЕАЛІЗАЦІЯ ФІЛОСОФІЧНОСТІ ЖІНОЧОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО БУТТЯ В
ПОСТМОДЕРНІСТСЬКИХ ФЕМІННИХ РОМАНАХ
2.2. Жіноча екзистенція українського світу в романі О. Забужко “Польові
дослідження з українського сексу”
Роман О. Забужко слід розглядати в контексті літературного фемінізму,
актуалізація якого на теренах української культури в к. ХХ – поч. ХХІ ст. –
цілком постмодерністське явище (якщо виходити із дерриданівського принципу
руйнування традиційних опозицій – ціле/частина, високе/низьке, верх/низ,
чоловіче/жіноче). Потреба такого розгляду вмотивована не тільки наявністю ряду
формальних виявів методології цього літературного напрямку, а яскраво
окресленим змістовим проблемним стрижнем – спробою осмислити жіноче буття у
власне жіночому дискурсі, підриваючи тим самим патріархальні уявлення. Цей
змістовий пласт є магістральним для осягнення соціально-політичних,
морально-етичних, аксіологічних, філософських сфер буття українства.
Г. Грабович також відзначає цю особливість змістової побудови роману, хоча й
вивчає його все ж однобічно: “Ключ до “Польових досліджень з українського
сексу” лежить в основній опозиції, тобто в проблематиці відносин між
статями...” [56;32]. Таким чином, визначальною постає рушійна проблема теорії
феміністичної критики, а роман, безсумнівно, можна віднести до категорії,
“фемінінних текстів”, що свідомо передбачають акцентування на розрізненні
чоловіка й жінки, особливостях жіночого осмислення світу як альтернативної
форми знання. Альтернативною ж формою репрезентації жіночої суб’єктивності
постає жанр автобіографії, але дещо відмінний від канонічної жіночої
автобіографії і контрастуючий із прийнятою дефініцією в академічному
літературознавстві. Не можна погодитися із Г. Грабовичем, коли він,
послуговуючись біографічним методом літературної критики, називає “Польові
дослідження…” О. Забужко “цілісним автопортретом, від якого нічого не відіймеш
і нічого не додаси” [55;27]. Оповідачка зумисно дистанціюється від можливості
ототожнення її реальної екзтистенції із текстовим втіленням, таким чином
перетворюючи роман у квазібіографічний.
Однак автор усе ж присутній у вигляді “авторської маски”, яка, за К. Мамгреном,
виявляється тим камертоном, що настроює і зорганізовує реакцію імпліцитного
читача, забезпечуючи необхідну літературну комунікативну ситуацію, застерігаючи
твір від “комунікативного провалу” [108;165]. Справді, О. Забужко розширює
художній простір роману за рахунок метатексту, який охоплює усі “позатекстові”
конотації читача, які однаково виявляються направленими нею.
Цікавим є момент “появи” автора в оповіді про подругу Дарку. У цьому разі
авторське “Я” символізує осмислення чужого буття через себе, причетність до
ситуації.
Чітко відстежуються в романі й такі аспекти жіночого авторського письма, як:
відверта розмова про своє тіло і сексуальність як основа автобіографічного
сюжету, вираження особистого досвіду жінки як типового досвіду жіночого життя,
свідоме протиставлення жіночого приватного світу чоловічому, артикуляція
афективної нарації замість лінійної послідовності подій. Але ще один постулат
феміністичної критики у визначенні жанру автобіографічного роману – подієвість
“великої історії замінюються жіночою “внутрішньою” історією – справджується не
настільки категорично, що спричинено поєднанням, сплетінням у межах роману двох
дискурсів – жіночого та національного, коли українська історія стає
визначальним стрижнем “внутрішньої” історії героїні, коли катування цвіту нації
збігаються з її розквітом-дорослішанням.
Отже, феміністичним з формального погляду роман О. Забужко назвати не можна:
вона творчо переосмислює досвід і надбання теоретиків літературного фемінізму,
свідомо витворюючи власний стиль. Тому роман О. Забужко є фемінним текстом, що
артикулює жіночу суб’єктивність особливою жіночою мовою, залучаючи до
осмислення феміністичні ідеї.
Спробуймо розглянути цей роман з погляду вкраплення феміністичних ідей у його
тканину. “Польові дослідження...” написані у формі лекції з психоаналізу й
перегукуються з відомою лекцією З. Фройда, де проаналізована ситуація едіпового
комплексу. Ступінь його подолання, на думку відомого психоаналітика, визначає
суттєву відмінність між духовністю чоловіка і жінки: хлопчик під впливом страху
кастрації повністю витісняє в собі едіпів комплекс; замість нього з’являється
незалежний духовний стрижень, так зване строге Над-Я, котре асоціюється з вищою
духовністю, вічністю; дівчинка через відсутність страху кастрації потрапляє,
зазвичай, в едіпову ситуацію на все життя, виробляючи залежний від чоловіка
спосіб буття, прирікаючи власне Над-Я на несамостійність. З. Фройд
психоаналітично доводив, що формування жіночого Над-Я “не може досягти тієї
сили і незалежності, що надають йому культурного значення” [214; 598].
На фройдівський психоаналіз натякають численні мотиви роману. Це насамперед
визнання неповноцінності жінки, яка виявляється в залежності жіночого світу від
чоловічого: “Ти жінка. В цім твоя межа. / Твій місяць спить, як срібна блешня./
Як прянощ з кінчика ножа / У кров утрушено залежність” [91; 32].
Таким чином, О. Забужко розвиває фройдівську психоаналітику, що ставить жінку в
ситуацію едіпового комплексу, тобто в ситуацію несамостійності й сирітського
страждання в разі невтоленої залежності. У її героїні час від часу прокидається
“квильний і безпорадний, потерчачий якийсь голос”, в ньому “скоголить,
скоголить, скоголить бідна, нелюблена, покинута на вокзалі дівчинка, що ладна
“йти на руці до кожного, хто скаже “Я твій тато”” [91;22].
Також у межах теорії едіпового