Вы здесь

Конституційно-правові аспекти лобіювання у правотворчому процесі України

Автор: 
Нестерович Володимир Федорович
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
0408U004215
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2
ЗАРУБІЖНИЙ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ ДОСВІД
ЛОБІЮВАННЯ У ПРАВОТВОРЧОМУ ПРОЦЕСІ
2.1. Генезис конституційно-правового регулювання лобіювання у демократичних
державах світу
Значущим чинником ефективного законодавчого урегулювання вітчизняного
лобіювання є вивчення передового досвіду у даній галузі та дослідження
можливостей адаптування різноманітних зарубіжних конституційно-правових
підходів регламентування даного політико-правового феномену у
національно-правовій системі.
Виникнення та інституційне оформлення лобіювання у наукових джерелах
пов’язується зі становленням конституційно-правових засад безпосередньої і
представницької демократії в Сполучених Штатах Америки [312; с. 380; 310; с.
429], хоча паростки лобіювання у США можна простежити ще до оформлення
американської державності. Зокрема, у 1757 році вперше з’явилося усвідомлення
того, що свої інтереси потрібно відстоювати під час прийняття
нормативно-правових актів. Це проявилося у призначенні цього року членами
зібрання колонії Пенсільванія свого найвпливовішого представника – Б. Франкліна
«агентом» у Лондоні, який повинен був переконати англійський парламент не
приймати Акт «Про гербовий збір» [115; с. 10].
Утім вважається, що справжнім засновником лобіювання у сучасному його розумінні
є американський юрист М. Катлер, який у 1787 році представляв інтереси групи
колишніх офіцерів, об’єднаних у компанію «Огайо». Після восьмиденного
інтенсивного лобіювання, Катлеру вдалося переконати керівників Континентального
конгресу не тільки продати компанії 1,5 млн. акрів неосвоєних земель на Заході
за сміхотворною ціною у дев’ять центів за акр, але й виставити на продаж ще 3,5
млн. акрів. Внаслідок на цих територіях були створені штати Огайо, Індіана,
Іллінойс, Мічиган та Вісконсін [115; с. 10].
Вчені також звертають увагу на те, що до числа перших лобістів можна віднести
таких відомих американських державотворців та головних авторів Основного Закону
США як Дж. Медісона, О. Гамільтона, Дж. Вашингтона, котрі провели одну із
блискавичних лобістських кампаній, досягнувши успіху на Філадельфійському
конвенті 1787 року – ратифікації Федеральної Конституції штатами [56; с. 44].
У цілому історія американського лобіювання, відзначає К. Шрифтгіссер, це
фактично історія американського законодавства і як така, вона почалась вже у
Конгресі першого скликання та з першого законопроекту – про встановлення митних
тарифів. Саме з цієї події, продовжує науковець, потрібно відраховувати
розвиток сучасного лобіювання [296; с. 6]. Проте відліковою точкою формування
лобіювання як конституційно-правового інституту у США є подання у 1789 році до
Конгресу перших дванадцяти поправок до Конституції США, а у 1791 – прийняття
десяти з них, що склали Американський Білль про права [290; с. 12]. Так, перша
поправка, яка є конституційним підґрунтям здійснення лобіювання, гарантувала
громадянам право на звернення до органів влади з петиціями про задоволення
скарг [195; с. 25-26].
Важливим кроком у конституюванні лобіювання також було ухвалення в деяких
штатах, наприклад, у Масачусетсі 1715 року та Дакоті 1898 року законів про
народну законодавчу ініціативу. Згодом дане право отримало законодавче
закріплення на конституційному рівні ще у 16 суб’єктах американської федерації
[154; с. 202].
Перманентне посилення державного вторгнення в усі сфери суспільства неодмінно
вело до кількісного та якісного розширення законодавчої та адміністративної
діяльності владних інституцій, впливу яких так чи інакше почали відчувати на
собі різноманітні суспільні групи, а особливо суб’єкти господарювання. Це
звісно, сприяло появі потреби постійно звертатися до органів державної влади з
метою впливу на них для захисту власних інтересів на правотворчому рівні. Тому
вже у кінці ХІХ ст. бізнес-групи Нью-Йорка, Чикаго та інших промислових центрів
США мали свою депутацію у Вашингтоні для зносин з Конгресом та урядовими
установами [52; с. 28-29]. До роботи у даних агенціях, як правило, залучалися
журналісти, колишні конгресмени та службовці законодавчої і виконавчої гілок
влади [250]. Бажаний білль вносився до парламенту через «свого» члена Конгресу
та приймався за звичайною законодавчою процедурою. Парламентарів, які займалися
лобіюванням у політичних колах називали «третьою палатою законодавчого органу»
[291; с. 97], а посадових осіб органів виконавчої влади, які були залучені до
цього процесу – «четвертою гілкою уряду» [226; с. 207].
Найбільшого розквіту практика лобіювання, яка переважно мала корупційне
підґрунтя, набула у другій половині ХІХ ст. Сприяло цьому, наголошують
американські вчені, надзвичайно високий рівень синкретичності бізнесу та влади
[315; с. 664-665]. Зміст даних процесів досить вдало розкрито у промові
сенатора тих часів Б. Пенроуза, який зазначив групі бізнесменів: «Я вірю у
розподіл праці. Ви посилаєте нас до Конгресу, ми приймаємо закони, за допомогою
яких ... ви робите гроші ... а потім зі своїх прибутків знову фінансуєте наші
виборчі кампанії, щоб знову послати нас приймати ще більше законів, які дадуть
вам можливість робити ще більші гроші» [225; с. 26].
Ще однією досить гострою проблемою лобіювання, яка спонукала законодавців до
прийняття низки нормативно-правових актів з його врегулювання, стала тенденція
більшості лобістів під видом журналістів, здійснювати свою діяльність у стінах
Капітолію, незважаючи на Правила Конгресу та відповідну клятву (personal pledge
of honor). Тому у 1852 році Конгресом США було ухвалено резолюцію, згідно якої
особа, найнята у якості агента з метою займатися вирішенням питання, що
знаходиться на розгляді Конгресу, не до