Розділ 2
Філософія простору і часу В. Беньяміна: критика модерної абстракції та пошук
нових форм часопростору
2.1. Фантасмагорія великого міста: passage
У цьому підрозділі ми проаналізуємо Беньямінову філософію простору, що стала
однією з ключових площин його бачення панорами переплетення Модерну та
Антимодерну у культурі сучасності. Ми побачимо, що просторові фантасмагорії
стають для В. Беньяміна ключем для розуміння ширших інтелектуальних,
гуманітарних та культурних трансформацій Модерну, які відбувається у постійному
напруженні між просвітницьким прагненням прозорості та антипросвітницьким
прагненням таємниці, між модерною волею до панування над речами та антимодерним
розчиненням в об’єктному світі. Ми також побачимо, в який парадоксальний спосіб
цілком спеціальна тема історії архітектури стає для німецького філософа ключем
для ширших та глибших філософських висновків.
Знамениті паризькі „пасажі” виникли в першій половині XIX-го століття. Вони
були першим проявом архітектури „зі скла та заліза”, що стане у ХХ-му столітті
символом модерного та гіпермодерного суспільства. Пасажі відпочатку були малими
вулицями, що їх перекривали скляними дахами із залізними перекриттями, і таким
чином перетворювали на вузькі та затишні ґалереї. Саме в цих ґалереях дістає
свого розквіту буржуазна комерція XIX-го століття.
Золотий вік Пасажів – перша половина XIX-го століття, коли місто, ще не
призвичаєне до масштабів світу комерції, шукає простору для її локалізації.
Саме в цей час вони стають, за ідіомою Беньяміна, чарівними палацами
(Feenpalдste) торгівлі розкішшю, домінуючи в світі молодої буржуазної уяви.
Тема архітектури зі скла та заліза, як ми побачимо нижче, є одним із фокусів
мислення В. Беньяміна. Слід сказати, що для автора „Твору про пасажі”
капіталістичне суспільство віддає перевагу прозорості як основній перцептивній
настанові. Воно прагне виставити всі речі на огляд, зруйнувати інтер’єр,
знищити далеку та невідтворювану „ауру” речі. Саме для цього воно поступово
захоплюється можливостями скла: скло уможливлює перспективу, вітрину, панораму;
скло наповнює простір повітрям та порожнечею.
Але Модерн тільки поступово усвідомлює свою пристрасть до прозорості. XIX-е
століття все ще є століттям інтер’єру, приватності, століттям кам’яної
архітектури. В історії пасажів Беньяміна цікавитиме саме цей парадокс: пасажі є
притлумленою складовою історії модерну; вони свідчать про таємне бажання
прозорості, що стверджується на тлі домінування інтер’єру, характерного для ХІХ
століття. Пасажі, іншими словами, є колективним несвідомим XIX-го століття. І
В. Беньямін стає тут своєрідним психоаналітиком суспільства XIX-го століття.
Він витлумачує „пасажі” так, як Фройд витлумачував особисті сновидіння.
У листі до Гуґо фон Гофмансталя від 5-го червня 1927 року тридцятип’ятилітній
В. Беньямін пише про своє бажання написати роботу, присвячену французькій
трагедії, „як еквівалент моєї книги про [німецьку] траурну драму” [99, т. 3, с.
259]. Мотиви цього повороту до французького матеріалу прості і лаконічні:
„тимчасом як в Німеччині я, зі своїми зусиллями та інтересами, почуваюся серед
людей мого покоління дуже самотньо, у Франції є кілька феноменів... в яких
відбувається те, що мене цікавить” [99, т. 3, с. 259]. Серед цих „феноменів”
Беньямін називає передусім сюрреалізм та „особливо” Луї Араґона. Останній, як
ми побачимо, відіграватиме ключову роль в народженні Беньямінової теми
„пасажів”.
За півроку, знову ж у листі до Гофмансталя, Беньямін коментує свою збірку
афоризмів та нотаток „Вулиця з однобічним рухом” (Einbahnstrasse), яку він
щойно перед тим вислав поетові. На відміну від багатьох раніших чи пізніших
творів Беньяміна, „Вулиця з однобічним рухом” не має майже нічого спільного з
історичною критикою; вона цілком і повністю присвячена сучасному берлінському
життю, організмові модерного міста. Попри фраґментарний характер книги,
Беньямін застерігає її читача від будь-яких паралелей з літературою „потоку
свідомості” чи берґсоніанського „часового потоку” (Zeitstrцmung). Темою книги є
„актуальність” (Aktualitдt), але „актуальність як зворотний бік вічності” [99,
т. 3, с. 331] [6 Парадоксально, що Вулиця з однобічним рухом виходить на
початку 1928 року, майже одночасно з іншим Беньяміновим текстом: неприйнятою
Франкфуртським університетом габілітаційною дисертацією Виток німецьої траурної
драми. Ці два тексти є символом парадоксального співіснування двох векторів
інтересів Беньяміна: вектору археологічного, заглибленого у витіснені та забуті
документи, та вектору гіпермодерного, спрямованого на останні події, феномени
та моди сучасності. Парадоксально, що дві книги Беньямін присвячує двом жінкам,
що співіснують в його житті наприкінці 1920-х: Виток присвячений дружині Дорі
Поллак, стосунки з якою, дедалі холодніші, уже ставали елементом незворотного
минулого. Вулиця з однобічним рухом натомість присвячена новій подрузі
Беньяміна, символові його майбутніх сподівань: латвійській радикалці Асі
Лацис.].
Саме з інтуїції „актуальності”, що багато в чому завдячує бодлеровому поняттю
„модерності”, народжуються ідеї майбутнього „Твору про пасажі”. Про це свідчить
сам Беньямін: „Зрештою, ця книга [„Вулиця з однобічним рухом” – В.Є.] багато в
чому завдячує Парижеві, вона є першою спробою мого порозуміння
(Auseinandersetzung) із цим містом. Цю спробу я продовжу в наступній роботі,
яка називається „Паризькі пасажі” [99, т. 3, с. 331]
Текст „Паризьких пасажів”, що відпочатку був замислений за аналогією до „Вулиці
з однобічним рухом”, став грандіозним, більш ніж тисячесторінковим проектом,
відомим нині під назвою „Твору про пасажі”
- Київ+380960830922