РОЗДІЛ 2
МІЖНАРОДНІ РЕЙТИНГИ ЯК ФАКТОРИ ПОЗИЦІОНУВАННЯ СУЧАСНИХ ДЕРЖАВ У ВИМІРАХ
МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ
Нові виміри міжнародної політико-комунікативної безпеки в системі сучасних
міжнародних відносин
Особливості становлення, функціонування та розвитку державних утворень на
сучасному етапі багато в чому визначаються фактором зовнішнього середовища
(простором міжнародних відносин), у якому на мікрорівні флуктують чисельні
стихійно впорядковані диверсифіковані асиметричні загрози та виклики у
різноманітних сферах, які, в свою чергу, є наслідком макрорівневих процесів –
глобалізаційних, інтеграційних, транснаціональних, регіональних та міжнародних
– такою ж мірою чисельних та розподілених.
Проблеми сучасного позиціонування, цілеспрямування та забезпечення безпеки
держав у багатовимірному міжнародному середовищі пов’язані із відсутністю
міжнародно-політичного оформлення нової системи глобальних відносин та надання
політичної визначеності самій глобалізації, що нараховує вже більше трьох
десятиліть. Глобальний порядок нині не отримав бодай формальної легітимності та
визначеності, а значить – легітимних на міжнародному рівні механізмів регуляції
[140]. Це впливає на процес трансформації міжнародного політико-комунікативного
простору та простору міжнародної безпеки [34].
Міжнародно-політичні та безпекові аспекти глобалізації висувають попит на
регуляцію у все більших масштабах та обсягах. Глобалізація здійснюється на
таких рівнях розвитку науки, техніки та комунікації, з такою концентрацією
населення, капіталу та економіки, в умовах таких військових та екологічних
ризиків, що стихійна еволюція світової економіки та міжнародних відносин стає
неприйнятною. Міжнародне політичне управління, в свою чергу, потребує
легітимності, а в контексті глобальних відносин - бажано універсальної [93, c.
12].
Як універсальний інструмент розв’язання глобальних проблем західні науковці
пропонують ідею “глобального управління” [198, р. 546 – 550] або “глобального
регулювання” [21, с. 50]. Розповсюдженню ідей глобального управління посприяла
діяльність спеціальної комісії ООН з глобального управління, створена для
обговорення шляхів спільного вирішення екологічних проблем, боротьби із
бідністю та голодом, а на початку 90-х років – вироблення нових правил
поведінки учасників міжнародних відносин. Разом із тим, одночасно із процесами
глобалізації відбувається інтенсифікація зворотних процесів локалізації,
пов’язаних із посиленням ролі локальних структур та локально організованих
зв’язків у структуруванні глобального середовища, що призводить до
“глокалізації” міжнародного середовища [16, с. 84]. Виникає необхідність
здійснювати управління в глобальних масштабах на дедалі нижчих, локалізованих
рівнях міжнародного простору, перетинаючи кордони суверенних держав, які стають
дедалі “прозорішими” для світових процесів. Слід зазначити, що змінюється не
тільки рівень, на якому необхідно здійснювати регуляцію, а й сутність процесів,
що потребують регуляції. Ризики та загрози у глобальному світі зміщуються у
сферу “м’якої” безпеки – соціальну, гуманітарну, екологічну, що потребує
принципово нових регуляторних механізмів.
Єдиною перепоною на цьому шляху стає інститут державного суверенітету як базова
структурна одиниця вестфальської системи міжнародних відносин (1648 р.) та
принципи міжнародного права, які формально залишаються єдиними легітимними
механізмами регулювання міжнародного середовища [120, c. 138]. Державний
суверенітет залишається, по суті, останнім “кордоном оборони” опозиціонерів
глобалізму, довкола якого точиться активна боротьба.
Ідеологи глобалізації намагаються подолати цю “перешкоду” теоретично
обґрунтовуючи невідповідність вестфальських поглядів на суверенітет сучасним
реаліям розвитку світових процесів [240, р. 9 – 10]. Ліберальний теоретик С.
Хоффман наголошує, що в наш час традиційна система суверенних держав зазнає
об’єктивної ревізії як “знизу”, так і “згори” [204, р. 32].
Перегляд “згори” пояснюється, по-перше, глобалізацією та взаємозалежністю, які
призводять до того, що частина функцій суверенітету переходить до недержавного
та інтернаціонального механізму регулювання, який щойно утворюється та
відповідає законам загальносвітової капіталістичної економіки; по-друге,
традиційний комплекс прав, що базується на суверенітеті, розмивається
нормативною революцією (наприклад, вимогами дотримання прав людини). Ревізія
суверенітету “знизу” пояснюється збільшенням кількості країн, де органи
державної влади неспроможні виконувати повною мірою свої функції, та самі через
свою некомпетентність підривають непорушність принципу державного
суверенітету.
Нові держави, що виникли після Другої світової війни в процесі деколонізації та
після розпаду СРСР (їх більше 100) значно розширили сферу застосування
вестфальської системи суверенних держав. Проте, не всі нові держави спроможні
виконувати такі основні функції суверенної влади як захист життя та майна
громадян, гарантії їх мінімальних свобод. Такі держави виділяють у категорію
“неспроможних” (failed state), “кризових” (troubled state), або навіть
“злочинних” (murderous state) [204, р. 37].
Ліберальні теоретики наполягають на тому, що традиційні правила міждержавних
відносин, особливо повага до національно-державного суверенітету, не
відповідають реальному змісту поняття “суверенітет” у багатьох країнах, а тому
необхідно переглянути традиційні норми та поняття, а також форми і механізми
світової взаємодії, протиставляючи державному суверенітету “м’які” суверенітети
та “гуманітарні інтервенції”.
Спроби “десув
- Київ+380960830922