Вы здесь

«Ідея імперії» і інтелектуальна еліта Великобританії: Редьярд Кіплінг, 1865?1936 рр.

Автор: 
Фоміна Олена Володимирівна
Тип работы: 
Дис. канд. наук
Год: 
2008
Артикул:
3408U004415
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. ВЕЛИКОБРИТАНІЯ І ІНДІЯ: ДО ВИТОКІВ АНГЛО-ІНДІЇ (ХVII?ХIХ ст.)
2.1. Індія у зовнішній політиці Великобританії
Перші контакти між європейцями і індійцями почали налагоджуватися ще за часів
древніх Афін і Риму, правителі яких мріяли про казкові східні багатства.
Найбільш успіхів на шляху до підкорення Індії серед правителів стародавнього
світу добився Олександр Македонський, проте він же через неї зазнав і
найбільших втрат. Не великий полководець підкорив Індію, а вона поглинула його
славетні війська і його самого. Після індійського походу Олександр Македонський
пішов з життя, а його держава розпалася також миттєво, як і утворилася.
На зламі середніх віків і нового часу ? Великих Географічних відкриттів ?
бажання підкорити Індію виказали вже колишні варвари ? західноєвропейці. На
відміну від Олександра Македонського та його союзників діяли вони набагато
обережніше, так як сил для військового і економічного проникнення у глибинні
райони тоді ще ні в кого з підкорювачів не вистачало. Тим більше, що діяли вони
всі окремо і один проти одного, складаючи жорстку конкуренцію. Тому на початку
їх успіхи обмежувалися лише створенням невеликих торгівельних факторій уздовж
океанічного узбережжя Індостану та розвідкою по можливості інших районів у глиб
півострова.
Однак, все ж таки, рік від року кількість європейців у Індії, у тому числі
англійців, зростала. Протягом ХVII століття англійці закріпилися у Мадрасі
(1639), Бомбеї (1668), Калькутті (1690) [72, 242]. Не відставили від них і
європейські колеги. Як наслідок їх активності на початку ХVII століття на
індійському узбережжі Аравійського моря та Бенгальської затоки виникло чимало
укріплених і озброєних торгівельних факторій португальців, французів,
голландців і навіть датчан. За кожною з стояла своя національна Ост-Індська
компанія, яка представляла собою певну суміш приватного інтересу і капіталу з
досить великою часткою тієї чи іншої держави ? унікальний витвір
підприємницької ініціативи та винахідливості приватних і державних осіб всіх
часів і народів.
Така картина не була випадковою. У ХVIII столітті у Західній Європі все ще
продовжували марити про заморські країни з казковими багатствами. У Англії за
прикладом Голландії побудували величезний торгівельний флот, який налічував
понад 12 тисяч суден, капітани яких підіймали прапор Її Величності від
всесвітньо відомих портів до, як-то кажуть, Богом забутих місць. І кожний рік у
середньому 300 судів з цих 12 тисяч Лондон проголошував такими, що загинули або
зникли.
Проте, не дивлячись на це, до заморських країн і все частіше Індії під
прапорами Ост-Індійських компаній продовжували відправлятися все нові і нові
шукачі щастя. Свою Ост-Індську компанію утворили навіть «сухопутна» Австрія. За
ініціативою Фрідріха Великого Прусія заснувала одразу дві компанії (у 1750 і
1753 роках відповідно), хоча під час Семирічної війни німцям було, м’яко
кажучи, не до Індії (російські війська під командуванням графа Шувалова зайняли
половину території тодішньої Прусії і взяли Берлин). Останньою на шлях
підкорення Індії стала Швеція у 1784 році. Проте, за іронією долі і через збіг
історичних обставин, жодна з цих країн і їх компаній до Індії так і потрапила
[163, 193?194].
Цілі цих однакових за назвами компаній, як відмітив В. А. Рубель, на той час
також практично нічим не відрізнялися, тобто були однакові: отримання якого
мого більших прибутків від освоєння й експлуатації, а доволі часто просто
озброєного пограбування, багатих на прянощі, коштовності та цінну сировину
заморських територій у районі Індійського океану. Згадані компанії дістали від
своїх урядів широкі монопольні права та привілеї. Про розмах справ і
серйозність намірів підприємців говорить той факт, що Ост-Індські компанії мали
виключні права на формування за свої кошти власних колоніальних армій і вели
відповідно своєрідні приватні війни [163, 193; 178, 20?24].
Така політика була дорогою у прямому сенсі цього слова, але гра, що
називається, коштувала свіч ? прибутки з лихвою перекривали усі витрати. У той
же час у Ост-Індських компаній, зокрема англійській, на той час були дві великі
статті витрат: підкорення індійських територій і боротьба зі своїми
конкурентами. Остання була найбільш витратною, але не боротися з «колегами»
означало віддавати їм потенційно своє.
Так на середину ХVIII століття в Індії виникла так звана «гра з нульовою
сумою»: якщо якийсь район комусь не діставався, наприклад Великобританії, то
він не залишався не зайнятим і на його неодмінно хтось претендував, та ж
Франція. Відтак, не дивлячись на те, що країни Заходу здобули незаперечну
воєнно-технічну перевагу і, відповідно, мали більше сил для проникнення у глиб
Індії, зробити це вони не могли, так як більшість цих сил вони приковували один
до одного.
Відповідь на питання кому з європейських країн вдасться включити Індію до
складу своєї колоніальної імперії залежало від того, в кого з суперників було
більше сил. Колись могутні морські держави Португалія і Данія були вибиті з гри
досить швидко, бо опинилися найслабкішими. Голландія у другій половині ХVII
століття, після трьох виснажливих війн із своїм колишнім союзником у боротьбі з
Іспанією Англією, визнала за Туманним Альбіоном права лідера у підкоренні
індійських територій [163, 194; 178, 29].
Таким чином, к кінцю першої третини ХVIII століття єдиним серйозним суперником
британської Ост-Індської компанії у Індії залишилася лише французька
Ост-Індська компанія з центром у Пондішері. Губернатором цієї провінції був
видатний колоніальний діяч Французької імперії Ж.Ф. Дуплекс.
Коли ан