Ви є тут

Український націонал-комунізм: витоки, сутність, еволюція.

Автор: 
Кам\"янська Анна вікторівна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0408U004756
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
АКСІОЛОГІЧНІ ОРІЄНТАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛ-КОМУНІЗМУ 20-30-Х РОКІВ ХХ
СТОЛІТТЯ
Серед дослідників досі не існує одностайної думки щодо того, які українські
політичні організації слід вважати націонал-комуністичними. Іноді до партій
націонал-комуністичного напряму зараховують Українську соціал-демократичну
робітничу партію (УСДРП), Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР),
Українську комуністичну партію (боротьбистів), Українську комуністичну партію
(УКП) [136, с. 199, 387].
Основою такого підходу є уявлення про український соціалізм та комунізм як
світоглядно споріднені напрями, спрямовані на побудову ідеального суспільного
устрою, у якому буде досягнуто повної соціальної рівності, справедливого
розподілу матеріальних благ і духовних цінностей, ліквідовано приватну
власність і т.д. Проте, не розмежовуючи сили українського соціалізму та
комунізму, вчені не враховують факт розколу всередині соціалістичної течії в
Україні, частина якої вихід із катастрофічного становища, в якому опинилася
національна демократична революція 1917-1920 рр., вбачала у переході з
платформи революційної демократії на радянські позиції та у тимчасовій
співпраці із російськими більшовиками.
Процеси виникнення українських комуністичних партій на базі соціалістичних сил
були подібними до становлення європейських компартій. На це вказував
І. Майстренко у своїй праці „Документи українського комунізму” (1962 р.): „Під
впливом Першої світової війни і зв’язаних з нею господарчих потрясінь, а також
під впливом російської Жовтневої революції, в Європі наростали революційні
рухи. ... Вони викликали розкол у старих соціал-демократичних партіях, від яких
відокремлювались ліві течії, що ставали на позиції революційної боротьби,
диктатури пролетаріату і радянської влади” [48, с. 15].
Особливу увагу слід звернути на те, що під націонал-комуністами найчастіше
розуміють не просто українських комуністів, а українських більшовиків, котрим
силою обставин випало боронити національні та державні інтереси своєї
Батьківщини. Ствердженню такої думки сприяла невизначеність співвідношення
українського комунізму та українського більшовизму.
Явище власне українського більшовизму бере початок у 1918-1919 рр. ХХ ст.
Вчені по-різному пояснюють розвиток українського націонал-комунізму в
Комуністичній партії (більшовиків) України (КП(б)У). М. Попович пов’язує його з
потребою радянського центру в кваліфікованих українських кадрах з метою
запровадження більш ефективного механізму управління республіками [136, с.
387]. На думку О. Субтельного, посилення національних прагнень серед
українських комуністів було спричинене подіями у самій партії: „Після смерті
Леніна в 1924 р. в більшовицькій верхівці у Москві розгорілася гостра боротьба
за владу. Внаслідок цього послабився контроль з боку партії, що дало змогу
розвиватися різноманітним фракціям та ідеологічним течіям. Але цей період
відносного лібералізму та плюралізму закінчився, відкритого змагання
протилежних ідей зрештою раптово закінчився” [168, с. 342].
До перших проявів усвідомлення українцями в більшовицькому таборі
невідповідностей між заявами та практичними діями російських співпартійців
можна зарахувати виступ М. Скрипника під час партійної наради у Таганрозі
(квітні 1918 р.) та на першому з’їзді КП(б)У за необхідність створення
самостійної КП(б)У, яка була б пов’язана з РКП(б) через ІІІ Інтернаціонал, та
утворення в КП(б)У федералістської опозиції на чолі з Г. Лапчинським та
П. Слиньком. Її представники, на противагу концепції унітарної держави,
наполягали на визнанні України як рівноправної з Росією радянської республіки,
пов’язаної з нею федеративними зв’язками. Поряд із ствердженням військової та
господарської незалежності української республіки, вони виступали за створення
незалежного центру партії, ніяким чином не підлеглого РКП (б). Коли Москва
відмовилася розглядати вищенаведені вимоги, ця група вийшла з партії, що
викликало гучний скандал.
Протистояння КП(б)У українському руху було зумовлене тим, що більшість її
становили росіяни та русифікований пролетаріат. Її відверта ворожість до
національних домагань українського народу яскраво виявилася на переломі
1918-1919 рр. у період другої більшовицької окупації України.
Національно-політичні й соціальні проблеми в Україні більшовики використали з
метою захоплення влади. Під час громадянської війни вони, з одного боку,
виступали за самовизначення націй аж до відокремлення та утворення самостійних
держав, а з іншого – намагалися придушити національні рухи під приводом того,
що їх очолюють „буржуазні елементи”. Саме непослідовність в національному
питанні стала найбільш значимою причиною „українізації” більшовизму.
На думку І. Майстренка, І. Лисяка-Рудницького, П. Кузика, український
націонал-комунізм утвердився як довершена доктрина завдяки більшовикам
С. Мазлаху та В. Шахраю. Ще у 1918 році у своїх памфлетах „Революція на
Україні” та „Про теперішнє становище на Україні” вони підкреслювали, що
побудова соціалізму навіть за умови соціалізації засобів виробництва неможлива
доти, доки лишатиметься нерозвўязаним національне питання. У праці „До хвилі
(Що діється на Вкраїні із Україною?)” (1919 р.) автори виступили з вимогою
самостійності України.
І. Майстренко стверджував, що ця праця стала теоретичною основою усіх течій
українського комунізму [103, с. 13]. З огляду на чіткість сформульованих у ній
програмних вимог, І. Лисяк-Рудницький називав роботу В. Шахрая та С. Мазлаха
„Українським комуністичним маніфестом” [97, с, 114].