РОЗДІЛ 2
ДУМНА ТРАДИЦІЯ І НОВА ЛІТЕРАТУРА
2.1.Парадокс українського бурлеску
Переходи з одного літературного часу в час інший поза межами традиції практично неможливі, оскільки остання не лише консервує найбільш "споживні" і найбільш для кожної з націй "корисні", а головне, природні художні продукти - вона ці продукти маркирує як максимально життєспроможні. Зрештою, й розпізнає себе етнос, народ та нація теж завдячуючи знаковим тяжінням, симпатіям та антипатіям до традиційного художнього асортименту, серед якого - для України і тільки на Україні - героїчні дума та пісня з початком ХІХ ст. почали виконувати функції чи й не життєвідновні: ними, по-перше, реанімувалася історична пам'ять народу, а по-друге, напрацьовувався ферментний склад літератури, яка мала б і могла коли не успадкувати, то всотати у себе їх дух разом із новообраною в якості робочої народною мовою.
Власне, одна із перших публікацій дум та пісень, здійснених М.Цертелєвим, серед стратегічних своїх завдань мала саме це - вказати тогочасній імперській публіці на природне право живонародної української мови стати мовою літератури. "Нарешті, заради справедливості треба зауважити, - писав з цілком зрозумілою обережністю і вірнопідданським тактом цей фольклорист та етнограаф-аматор, - що наріччя малоросійське, яке було колись, умовно кажучи, мовою окремою і пануючою в південих країнах отечества нашого, не менше від інших мов придатне до поезії". Щоправда, вмотивовує М.Цертелєв це настільки ж прекраснодушне, як і високопатріотичне переконання аж надто "академічно", вказуючи, зокрема, що "опускання і додавання в казаннях деяких складів, співмірне змішування приголосних букв з голосними, вельми полегшують віршування малоросійське і сприяють гармонії оного"143.
Утім, ні тогочасні класистичні поетики, ні, тим більш, мистецька практика тодішньої України, яка, нагадаємо, серед своїх здобутків вже мала "Енеїду" та "Наталку Полтавку" І.Котляревського, твори Є. Гребінки, Л. Боровиковського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, не виказували знання і засвоєння "старинных малоросийских песен"144 як творів, що належали до встояно різних жанроутворень і володіли різним власне літературним (ліричним, прозовим, драматичним) потенціалом. Пісні, зрештою, на час виникнення і побутування дум вже були багатьма видимими й невидимими своїми капілярами зв'язані з старокнижною лірикою, мігрували в літературу писану і втікали з неї назад у народ, тоді як думи і їхні творці перебували на становищі, що про нього далеко не приблизне уявляння дає "Енеїда" І.Котляревського, писана ще тоді, коли кобзарі і їхній репертуар не починали оточуватись ореолом своєрідної святості. У частині ІІ цього твору, що за збігом різних причин посів місце чи й не еталону новолітературної нашої народності, про кобзарів згадується тільки побіжно і з приводу далеко не героїчного, коли:
Еней наш роздоброхотався,
Ігрища вздумав завести,
І п'яний зараз розкричався,
Щоб перебійців привести.
У вікнах школярі співали,
Х а л я н д р и циганки скакали,
Іграли в кобзи і сліпці;
Було тут різні чути крики,
Водили в городі музики
Моторні, п'яні молодці145.
З огляду на все, досі про думи і їхні змістові домінанти мовлене, підстав для того, щоб зарахувати І.Котляревського до стану коли не шанувальників, то бодай знавців цього жанру, "Енеїда" не дає. Її автор, скорше від усього, вважав себе виразником народу живого, яким його спостерігав, слухав і запам'ятовував вже тоді, коли цей народ багато чим із моральних своїх цнот поступився і, користуючись словами М.Костомарова, "тільки чекав, щоб із його середовища знайшовся творець, який би оволодів його мовою і його тоном; і навздогін цьому творцеві так само заговорить і весь народ і скаже одноголосно: "Це - моє"146. Стосувалися ці слова, щоправда, Т. Г. Шевченка, однак "дозвіл" на травестійний до них підхід нами взятий у сотень історико-літературних студій та монографічних праць, де "парубок моторний" і "на всеє зле проворний" Еней та принципи його зображення трактуються, як "народний гумор у його загальнонаціональному значенні, через який відбувається відкриття світові нової етнічної спільності у її найбільш характерних рисах історичного життя, суспільного укладу, звичаїв, обрядів, родинного життя, з її мовою, життєвою "філософією", особливостями психічного складу і буденної моральної свідомості"147. Бурлеск і травестія, як нам здається, ні за яких соціальних, літературно-мистецьких та й будь-яких інших обставин на роль звичаєвого, а тим більш психо-морального свічада етносу, народу чи нації не претендували і не претендують; їхнє призначення як "жанру комічної, пародійної поезії"148 полягало і продовжує полягати в суто стильових атаках на іманентно присутню в літературі загрозу її художнього анабіозу. Чутний у кожній образно сміховій акції травестійний клич: "А король, гляньте, голий!" - хіба що не містить передбачуваного Андерсеном - і спасенного! - дитячого наїву; навпаки, сміються з дотепер обожнюваного "короля", при тому сміються непомильно мудро й нищівно ті, хто його (на кінець ХУІІІ ст. це був класицизм) переріс. А точніше - з його художніх одеж виріс, прекрасно ще пам'ятаючи кожен там шов, кожну стьожку і пропонуючи на їхнє місце прикраси свої. Простіші, дешевші, демократичніші.
Парадоксом українського бурлеску, при тому парадоксом з далекосяжними і, хоч як це прикро підкреслювати, трагічними в загальноми-стецькому плані наслідками стало те, що він свої послуги запропонував не просто демосу, який, нагадаємо, свою - і то доволі високу! - усно-поетичну й пісенну (включаючи й думи) культуру вже мав, а демосу низового, вульгарно невибагливого у етичному й духовному плані штибу, до якого автор "Енеїди" не просто щокрок звертається, а сам ним є. Не яко один з братів масонської ложі "Любовь к истине" і член Петербургського й Харківського товариств "любителей росийской словесности", а яко митець, чиї ряжені під тро