Формування інноваційного потенціалу промислових підприємств на засадах маркетингу і логістики

Розділ 2
методологічні та методичні основи формування інноваційного потенціалу
промислового підприємства
2.1. Від науково-технічного до інноваційного потенціалу: еволюція підходів,
поглядів, понять
Тривалий період розвитку централізованої планової економіки сформував в Україні
стереотип пріоритетності макроекономічного підходу, за яким левова частка
науково-технічного потенціалу країни узалежнювалась від макроекономічної
політики зайнятості в цій сфері. Водночас мікроекономічна ініціатива заледве
бралась до уваги. Практична реалізація такого підходу істотно вплинула на
формування теоретичних основ оцінки науково-технічного потенціалу.
Найпоширенішим варіантом такого підходу до оцінки науково-технічного потенціалу
можна вважати такий, що ґрунтується на оцінці кадрового складу персоналу,
зайнятого в сфері науково-дослідної та дослідно-конструкторської діяльності.
Поширенню цього варіанта сприяли і результати статистичних досліджень
економічного зростання в розвинутих країнах з ринковою економікою, які довели
тісний зв’язок між темпами економічного зростання з одного боку та рівнем
освіти, витратами на дослідження і розвиток, рівнем патентної діяльності з
іншого.
Спираючись на теоретичні розробки та практичні результати досліджень попередніх
вчених [2; 7; 12; 17; 27; 72; 76; 77; 177; 200; 205; 370; 388; ніші],
розглянемо основні показники рівня науково-технічного потен­ціалу на макро- чи
метарівні. При цьому слід зауважити, що за економічним змістом нижчезгадані
показники можна трактувати як науково-технологічні індикатори. За [121, с. 66]
“науково-технологічні індикатори можна визначити як ряд даних, розроблених для
відповіді на запитання, що стосуються власне науково-технологічної системи та
її зв’язків з економікою та суспільством”. Науково-технологічні індикатори
широко використовуються насамперед в країнах Європейської Співдружності як
важливе знаряддя порівняльного аналізу та формування науково-технологічної та
інноваційної політики.
Зайнятість у сфері НДДКР. Рівень кваліфікації і професіоналізм робочої сили має
вирішальне значення для соціально-економічного прогресу та є одним з
показників, які характеризують рівень розвитку країни. Ріст рівня освіти є
одним з найважливіших джерел економічного росту. За [382, с. 59] підвищення
рівня освіти спричиняє до 40 % росту продукції на одного працюючого, що можна
пояснити:
зростанням наукового характеру інновацій;
зростанням комплексності інновацій;
загальною тенденцією в напрямку спеціалізації.
Справді, зростаюче значення технологічних змін обумовлює зацікавлення
підприємств у формальному створенні закладів НДДКР та попит на кадри з вищою
освітою. Емпіричні дослідження підтверджують, що успішно закінчені радикальні
інновації виникають на підприємствах, які мають розвинену матеріально-технічну
базу досліджень і розвитку та приймають на роботу висококваліфікованих
науковців та інженерів. Невдалі інновації пояснюються в основному неможливістю
розв’язати технологічні проблеми, утворені недостатньою кваліфікацією кадрів.
Частка зайнятості працівників сфери НДДКР в загальній зайнятості трактується як
показник, що характеризує ступінь науково-технічного розвитку промисловості.
Рівень кваліфікації має особливе значення у випадку малих, динамічних
підприємств, що діють у високотехнологічних галузях. Пропону­ючи методику
оцінки економічної безпеки України, професор В. Мунтіян стверджує, що єдиним
“…критерієм оцінки ступеня гостроти кризової ситуації в сфері
науково-технічного потенціалу є показник процентного скорочення чисельності
зайнятих в науці і науковому обслуговуванні. Його порогова величина для
кризових ситуацій становить 30%, для передкризових – 25% (відносно щодо
чисельності зайнятих у базовому 1990 р.)…” [205, с. 66].
В Україні структурні деформації вітчизняного науково-технічного потенціалу
проявляються у погіршенні кількісного та якісного складу його кадрового складу
(табл. 2.1), що обумовлюється, насамперед, процесами “вимивання інтелекту”. Ці
процеси проявляються, по-перше, у еміграції вітчизняних вчених і спеціалістів,
головним чином на контрактній основі. По-друге, скритою формою можна вважати
наймання на роботу українських вчених і спеціалістів іноземними компаніями
(еміграція без виїзду за кордон); по-третє, перехід вчених і спеціалістів в
інші галузі економіки (внутрішнє “вимивання інтелекту”), внаслідок чого
знижується кваліфікація кадрів. Загалом за 5 останніх років (1996–2000 рр.) за
кордон виїхав 851 науковець із вченими ступенями, чверть яких – у віці до 40
років, майже кожний третій – 41–50 років. Серед науковців, що емігрували у 2000
році, майже дві третини – у найбільш продуктивному віці, коли проявляється
висока творча активність (до 50 років); до 40 років – 29,8 %, 41–50 років –
34,4 % [209, с. 31].
Таблиця 2.1
Динаміка основних показників наукового потенціалу України (тис. осіб)
Показники
1991
1998
2000
2001
Чисельність працівників основної (науково-технічної) діяльності, включаючи
сумісників
449,8
214,9
188,0
181,5
У тому числі:
спеціалістів, які виконували науково-дослідні, проектно-конструкторські і
технологічні роботи
295,0
134,4
120,8
113,3
З них:
мали вищу освіту
243,0
116,8
104,6
мали вищий ступінь:
доктора наук
3,4
4,5
4,1
4,2
кандидата наук
27,8
19,8
17,9
17,4
Чисельність працівників основної (науково-технічної) діяльності з розрахунку:
на 1000 осіб економічно активного населення
5,2
5,2
Джерело: власне опрацювання на підставі [209, с. 33–34; 210, с. 36-37]
Аналізуючи причини значного відтоку спеціалістів з науково-технічної сфери,
слі