РОЗДІЛ 2
МЕТОДОЛОГІЯ ВИВЧЕННЯ СПАДКОЄМНИХ ЗВ'ЯЗКІВ ЯК ОДНОГО З НАПРЯМКІВ ГЕНЕТИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ ФОЛЬКЛОРИЗМУ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
2.1. Методологічна тріада: філософська основа дослідження, фахова методологія, методика
2.1.1. Філософська основа дослідження як світоглядне підґрунтя фахової методології. 2.1.1.1. Обговорюючи наукову літературу, присвячену вивченню взаємозв'язків фольклору та літератури, вже не раз ми зустрічалися з головним, кардинальним питанням сучасної української гуманітарної науки, особливо гострим для фольклористики - з питанням її філософської основи. Має така світоглядна основа дві сторони - загальнофілософську та фахову, яка відбиває певну деформацію обраної філософії пізнання під впливом специфіки об'єкта, що до нього її прикладають. Як результат отримуємо "фахову гносеологію", яку в нас прийнято називати м е т о д о л о г і є ю на відміну від методики, що є вже сукупністю фахових прийомів дослідження.
Слід нагадати, що розрізнення наукових методології та методики склалось лише в останні десятиріччя. В. М. Перетц на початку 20-х рр. у спеціальній праці з методології історії літератури наголошував на тому, що "від методології історико-літературного дослідження <...> слід відрізняти методику викладання" [168, с. 9]. Таким чином, пропонована структура методологічної "тріади" - філософська база, фахова методологія, методика дослідження - з одного боку, відбиває загальну тенденцію в наукознавстві, яку можна визначити як прагнення до чіткішого структурування фаз наукового дослідження. З другого ж боку, вона від марксистського монізму (наприклад, для О. С. Бушміна лише "наукова марксистська методологія" має право на існування [169, с. 28-32 та ін.]) повертається до принципового плюралізму в методології, що на ньому вже за радянських часів наполягав В. М. Перетц.
Щоправда, засновник "філологічного методу" в українській науці під методологією розумів все ж таки фахові методи дослідження, бо задавав, зокрема, таке питання: "Чи можливо, маючи перед собою загальне завдання: "вивчення літератури" - заздалегідь обрати той або інший метод і сліпо йти за його вказівками при вивченні усій сукупності пам'яток творчості у слові?" І сам відповідав: "Заздалегідь передбачити, я к и й метод слід (обрати - С.Р.), не можна, не впадаючи до антинаукового догматизму або до педагогічної рутини" [168, с. 29].
Сучасна ж українська фольклористика опинилася в ситуації необхідності вибору не так фахових методів дослідження, як його філософської бази. Річ у тому, що стосовно перших нам нічого не залишається, як слідувати мудрій пораді В. М. Перетца, який вважав, що "лише шляхом уважного критичного розгляду відомих методів може бути виявлена група прийомів, перевірених на належному матеріалі: тоді стане ясно, чого ми зможемо досягти, користуючи цими прийомами нарізно, або комбінуючи їх" [168, с. 29], або, дозволимо собі додати, пропонуючи нові. Що ж до обрання філософської бази, то з цим справа набагато складніша - і тому хоч би, що тут діють чинники не лише раціональні. Адже гуманітарій-українець, наприклад, обов'язково, хоч і, як правило, підсвідомо, буде орієнтуватися й на чинники спадкоємні: тисячолітнє сповідування предками православ'я, а точніше - вітчизняної версії православно-язичницького двовір'я, обумовлює структуру світогляду і спосіб мислення й атеїстів, і тих, хто, бунтуючи проти віри батьків, покидає її на користь католицизму або вважає себе буддистом.
2.1.1.2. Стосовно української фольклористики проблема може бути сформульована таким чином: вона від берега "марксистсько-ленінської методології" начебто вже відштовхнулася, а куди прямувати, поки що не знає. Націоналізм, різних ступенів романтичності та екзальтованості (див. корисну антологію: [170]), або, крий Боже! - богословсько-клерикальна тенденційність, подібна до тієї, що нею просякнуто пізню фольклористичну працю І. І. Огієнка (митрополита Іларіона) [171] - ні, з таким теоретичним багажем соромно переступати поріг XXI сторіччя. Та й можливостей для об'єктивного дослідження національного фольклору ці ідеології дають не більше за правовірний марксизм-ленінізм.
Якщо ж шукати взірця в дорадянському етапі розвитку фольклористики, то вчителі вчителів наших, стоячи на словах (як, приміром, В. М. Перетц) за принциповий плюралізм у фаховій методології, на вищому рівні "самоосмислення" фактично притримувалися філософії позитивізму - взагалі дуже привабливої для скептичної ментальності науковця. Знаменно, що В. М. Перетц, дійсний член двох радянських Академій наук, Всеукраїнської та СРСР, на дванадцятому році радянської влади і в передостанній книзі забороненого нею "Етнографічного вісника" засвідчував, що сповідує "науковий позитивізм нашого часу" [172, с. 191].
У здебільшого стихійній формі позитивізм придався як засіб проти гіпнозу марксистсько-ленінської доктрини тим із нас, хто волів цьому гіпнозові не піддаватися. Проте досить швидко виявилася й недостатність, навіть неповноцінність такого позитивізму при звертанні до деяких найбільш складних за своєю природою явищ духовної культури народу.
Запозичити на Заході нові, вишуканіші форми позитивізму? Цього не можна робити вже тому, що творці неопозитивізму (Р. Карнап, Л. Вітгенштейн, П. Ф. Стросон) розробляли логіко-мовні проблеми пізнання, які стосуються майже виключно самого філософського дискурсу. З іншого боку, нераціонально було б вирішувати це питання, не поцікавившись, як це робили в XX ст. наші колеги-фольклористи на Заході.
Ми вже зверталися до досвіду розвитку світової теоретичної фольклористики, то ж спробуємо - і на цьому, і на ширшому матеріалі - знайти підходи до тієї філософської бази, що на неї, як вважаємо, буде спиратися українська фольклористика й дослідження фольклорно-літературних зв'язків у своєму подальшому розвитку. А втім і матеріал першого розділу дозволяє вже окреслити певні параметри шуканої світоглядної основи.
2.1.1.3. Почати з того, що безумовно обмежени