РОЗДІЛ 2
АРЕАЛОГІЯ СЕРЕДНЬОНАДДНІПРЯНСЬКОГО ГОВОРУ
2.1. Середньонаддніпрянський діалект як об'єкт ареалогічного вивчення. Лінгвістичне розуміння діалекту неминуче пов'язано з визначенням його контурів. "Від перших етапів розвитку лінгвістичної географії, - зазначає П.Ю. Гриценко, - чітко окресленою ідейною домінантою було встановлення зовнішніх меж мов і меж діалектів у континуумі однієї мови, розмежування й класифікація одиниць діалектного членування" ?90, 34 - 35?.
Середньонаддніпрянський говір як окрему діалектну одиницю (щоправда, під іншими термінами) виділяли, починаючи вже з перших класифікацій говорів української мови. Його розглядали у складі південно-східного наріччя (українського, київського, подільсько-волинського, східноукраїнського, чи східномалоруського) під різними назвами: "києво-переяславська різність" (М.О Максимович, Я.Ф. Головацький), "український, чи київський говір" (О.О. Потебня), "канівсько-полтавське різноріччя" (К.П. Михальчук), "наддніпрянське піднаріччя" з південнокиївським і полтавським діалектами (І.М. Зілинський) ?229, 8, 275, 338; 84, 37 - 38, 48; 308, 68 - 70; 250, 482; 158, 3 - 6?. Найґрунтовнішу характеристику й лінгвогеографічне окреслення середньонаддніпрянського говору в II половині ХIХ ст. подано в праці К.П. Михальчука ?250, 482?. На жаль, у дослідженнях I половини XX ст. знаходимо лише окремі розрізнені фіксації мовних явищ середньонаддніпрянських говірок, які в цілому так і не стали об'єктом спеціального аналізу ?див. 25; 104; 167; 352; 39?. Тільки в середині ХХ ст. зростає увага до центральних говірок Середньої Наддніпрянщини як таких, що стали основою української літературної мови. В цей час з'явилося кілька збірників, ряд статей, у яких уперше було розглянуто умови формування "полтавсько-київського" (середньонаддніпрянського) діалекту, фіксації його особливостей у пам'ятках, фонетичні, морфологічні й лексичні риси та відношення до суміжних діалектів ?див. 306; 321?. Уперше термін "середньонаддніпрянський" використав на позначення цього говору Ф.Т. Жилко. В його посібнику й уміщеній там карті говорів здійснено не тільки виділення й характеристику трьох наріч української мови, але й докладно, з використанням зібраного й систематизованого на той час фактичного матеріалу описано діалекти кожного з наріч. У південно-східному наріччі дослідник виділяв спочатку три групи говірок - середньонаддніпрянські, слобожанські та степові ?115, карта?, а згодом з накопиченням діалектних свідчень п'ять груп говірок - середньонаддніпрянські, полтавські, східнополтавські, слобожанські та степові ?116, карта; АУМ, 3, I: к. VIII?.
Отже, спроби лінгвогеографічного вивчення середньонаддніпрянських говірок дали певні результати для їх виокремлення й окреслення як одиниці діалектного поділу. Чим достовірніший і повніший матеріал використовували дослідники при картографуванні, тим виразніше проступали межі цього мовно-територіального утворення. Проте нестача фактичного матеріалу, фіксація окремих мовних фактів, відсутність регіонального лінгвогеографічного обстеження середньонаддніпрянських говірок позначилися на окресленні ареалу їх функціонування й виділенні характерних для них ознак.
2. 2. Ареали середньонаддніпрянського діалекту
2.2.1. Ареали середньонаддніпрянського діалекту за свідченнями лінгвогеографічних джерел. Найширше діалектну систему середньонаддніпрянського говору репрезентовано в АУМ, за матеріалами якого визначено межі його поширення та специфічні ареали. Це унікальна праця, що містить інформацію не тільки про одиниці діалектного поділу на Поліссі та Середній Наддніпрянщині, але й свідчення для їх характеристики. Тут уміщено карти, що відображають різні структурні рівні діалектної мови: 160 фонетичних, 18 морфемної структури лексем, 93 морфологічні, 8 синтаксичних, 67 лексичних, 1 семантична та 40 карт ізоглос ?див. АУМ, 1?.
На підставі АУМ, ареал середньонаддніпрянського говору окреслено умовною лінією: східніше Житомира - Київ - Прилуки - Конотоп - Охтирка - Красноград - Новомосковськ - східніше Умані - східніше Козятина [АУМ, I: к. ІХ]. Відзначимо, що названа ізолінія включає до середньонаддніпрянського говору й перехідні говірки різного типу з наявністю середньонаддніпрянських елементів. Зона функціонування середньонаддніпрянського говору є типовим прикладом прогресуючого ареалу, оскільки структурні особливості цього діалекту стали основою української літературної мови. Про розширення середньонаддніпрянського ареалу свідчать спроби окреслити його контури за матеріалами, зібраними до АУМ. Так, Ф.Т. Жилко обмежував територію середньонаддніпрянського говору такою умовною лінією: Фастів - Переяслав-Хмельницький - Ромни - Білопілля - на схід від Зінькова - на захід від Лебедина - у напрямку на Карлівку - по річці Оріль до Дніпра - південніше Чигирина - північніше Новомиргорода - південніше Умані - Ставище - Біла Церква ?115, 164?. Однак до цього ареалу входять і полтавські говірки, які дослідник вважав генетично пізнішими. Від середньонаддніпрянських їх відмежовує така ізолінія: східніше Переяслава-Хмельницького, по річці Оржиці до впадіння її в Сулу і від неї до Кременчука ?116, карта; АУМ, 3, I: к. VIII?. С.П._Бевзенко подає дещо інші межі поширення середньонаддніпрянського говору: Фастів - Прилуки - Конотоп - східніше Сум - по р. Ворскла до Дніпра - Кременчук - Шпола - Первомайськ - Тальне - Біла Церква ?14, 234 - 235?. І.Г. Матвіяс, який уклав карту говорів української мови до I тому АУМ, збільшує ареал середньонаддніпрянського говору. Північною межею дослідник вважає умовну лінію східніше Житомира - Київ - Прилуки - Конотоп - по р. Сейм до межі з російською мовою. Західну межу він проводить приблизно по лінії Коростишів - Ружин - Тетіїв - східніше Умані, що західніше відповідної межі у Ф.Т. Жилка. На сході цей говір, на думку І.Г. Матвіяса, відділяє лінія Білопілля - західніше Лебедина - Зіньків - Опішня - Красноград - Новомосковськ, а на півдні Умань - Новомиргород - Знам'янка - Олександрія - Верхньодніпро