РОЗДІЛ 2
ПЕДАГОГІЧНА АНТРОПОЛОГІЯ В КОНТЕКСТІ РОЗВИТКУ АНТРОПОЛОГІЧНИХ ЗНАНЬ
2.1. Інтеграція й диференціація антропологічних знань у системі науково-історичного поступу
Становлення і розвиток антропологічних знань, визначення завдань, функцій кожної галузі антропології, провідні тенденції в еволюції людинознавчої традиції були і є предметом наукових досліджень. Необхідність розв'язання зазначених у вступі суперечностей спонукає нас до ретельного аналізу саме педагогічної антропології, що функціонує в широкому антропологічному просторі, щоб встановити її роль та зазначення в сучасних гуманістичних перетвореннях.
Антропологія як комплексна й складноструктурна наука й навчальна дисципліна пройшла значний еволюційний шлях інтеграції й диференціації проблемного й структурного змісту.
Відомо, що знання про людину давно накопичувались людством, але тривалий час європейська наука визнавала своїм основними об'єктом природу, елементом якої вважалася і людина. Насамперед її вивчали "ззовні": як частину Космосу, суспільства, природи.
Вперше на вивчення людини, її внутрішніх властивостей, розуміння її тілесного, емоційного, морального, духовного буття звернув увагу Сократ (469-399 роки до н.е.). Він і софісти, зокрема його учні Арістотель (384-322 роки до н.е.), Платон (428-327 роки до н.е.), Піфагор (481-411 роки до н.е.) - сприяли розумінню природи людини і збагатили філософію, що розглядає етико-правові, соціально-політичні, гносеологічні, психологічні та інші проблеми, так чи інакше пов'язані з людиною. Саме ці мислителі заклали основи сучасних наукових уявлень про людину як особливої істоти, але їх роздуми носили абстрактний, софістський характер, а конкретної людини, на нашу думку, ніхто не вивчав, об'єктивних даних про людину не було [173].
Незважаючи на те, що ще Піфагор проголосив людину мірою всіх речей, що існують і неіснують, саме німецький філософ і вчений І. Кант (1724-1804) був першим, хто стверджував, що людина - найголовніший предмет науки, а її кінцева мета - пізнання самої людини; більше того, пізнання людини є важливою умовою розуміння світу в цілому. Цей погляд можна вважати поворотним у науці, оскільки у той час панувала думка, що шлях до пізнання людини через пізнання світу.
І. Кант навіть вважав, що науку, яка вивчатиме родові ознаки людей "як земних істот, обдарованих розумом", можна було б назвати світознавством, "незважаючи на те, що людина - це тільки частина земних створінь". Проте науку, що буде вивчати людину як самостійний феномен, предметом якої стане саме людина, І. Кант назвав антропологією, а не світознавством [177].
Антропологія, на думку І. Канта, повинна була здобувати знання з трьох джерел: з інших наук, з художньої літератури, з практичного спілкування дослідника з різними людьми. Отже, ми бачимо, що І. Кант вважав антропологію особливою комплексною сферою пізнання, що інтегрує різноманітну наукову інформацію і ті знання, які не вкладаються в наукові формули. Так знання, з одного боку, пов'язані зі здоровим глуздом, стереотипами, традиціями, творчими здібностями людей (що виявляється в побуті реальних живих конкретних людей, у їх практичному бутті), а з іншого - не тільки зі свідомістю, а й з емоціями, підсвідомістю. Крім того, методи пізнання, якими повинна користуватись антропологія, не могли бути, на думку І. Канта, лише теоретичними.
Він уявляв антропологію наукою, що складається з взаємопроникливих структурних компонентів - фізіологічної і прагматичної частини.
Перша повинна була відповідати на запитання, що робить з людиною природа, а друга - що робить або може й повинна робити сама з себе людина. Така структура нової науки пропонувалась І. Кантом невипадково: вона відповідала його розумінню людини.
Людина для І. Канта - двоєдина істота, яка одночасно належить і світу природи, і світу свободи. У світі природи людина підкоряється природній необхідності, а у світі свободи вона морально самовизначається і виконує свій обов'язок - виховує себе і своїх дітей. Розвиток людини, як вважає І. Кант, принципово відрізняється від природної еволюції живих і неживих предметів, оскільки вона прагне, бажає щастя й праці. Вчений не ідеалізував людину, але прискіпливо вивчав найрізноманітніші прояви: егоїзм, фантазування, активність, моральність тощо. Очевидна певна "педагогічна спрямованість" філософії І. Канта, яка виявляється не тільки в тому, що виховання і самовиховання він вважав природженим обов'язком людини, але й у тому, що філософ бачив необхідність створення теорії педагогіки, тобто перетворення її з практичної діяльності на науку. Теоретичною базою педагогіки, на думку І. Канта, повинна бути саме антропологія [99].
Аналіз праць з антропологічної педагогічної рефлексії засвідчив, що знання про людину ще тривалий час не виділялись у самостійну наукову дисципліну, вивчати людину, як і раніше, продовжувала філософія. Значний інтерес до проблеми людини з'являється у філософії Просвітництва (вчення Г. Сковороди, Ж.-Ж. Руссо та ін.)
Морально-етична або практична філософія Г. Сковороди (1722-1749) ґрунтується на таких провідних ідеях: а) основне етичне завдання людини - досягнення стану рівності з Богом; б) спокій, мир, врівноваженість людини; в) досягнення внутрішньої свободи. На думку Г.Сковороди, людина здатна піднестися до Бога лише за умови самопізнання, корінь щастя людини не в палацах, маєтках, грошах, а у спокої серця. Г. Сковорода наголошував на тому, що кожен має обрати для себе "сродну" працю, інакше людина відчуватиме душевний неспокій від того, що обрала невідповідну для себе діяльність. Філософ називає людську душу, яка не знайшла "сродної" праці, не віддана своїй природній справі - мертвою; така душа є каламутною. "Сродність" праці Г. Сковорода пов'язує з покликанням і вважає це шляхом до щастя людини. Внутрішня свобода, на думку Г.Сковороди, - це цвіт людського життя. Мислитель стверджував, що принади світу викликають занепокоєння, незадоволення, невпевненість душі. Різноманітн