Ви є тут

Українська література пізнього Середньовіччя (друга половина ХШ-ХУ ст.): Джерела. Система жанрів. Духовні інтенції.

Автор: 
ПЕЛЕШЕНКО Юрій Володимирович
Тип роботи: 
Дис. докт. наук
Рік: 
2004
Артикул:
0504U000541
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ОРИГІНАЛЬНА ТА ПЕРЕКЛАДНА ЛІТЕРАТУРА ЕПОХИ
ПІЗНЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ: ЖАНРИ І ТВОРИ

Літературний процес другої половини ХІІІ - ХV ст. в основному розвивається в рамках вітчизняних традицій епохи зрілого Середньовіччя, що хронологічно збігається з княжою - києво-руською добою ( 988 - 1240 р.р.). Майже незмінними залишаються світоглядні засади, основою яких є християнське вчення, подібною залишається й жанрова система. Разом з тим нова доба, що постала після монголо-татарської навали, вплинула на проблематику тогочасного письменства. У більшості оригінальних творів другої половини ХІІІ ст. так чи інакше зачіпається вороже нашестя, посилюються покаянницькі та есхатологічні настрої.
Наприкінці ХІV - на початку ХV ст. українська культура вступає в наступний етап свого розвитку, що характеризується появою передренесансних тенденцій в різних галузях духовного життя.
Таким чином, літературний процес українського пізнього Середньовіччя умовно поділяється на два періоди: 1) середина ХІІІ - середина ХІV ст. і 2) середина ХІV - кінець ХV ст.

2.1. Письменство другої половини ХІІІ - середини ХІV ст.
Оригінальна література другої половини ХІІІ ст. - першої половини XIV ст. розвивається як продовження традицій попередньої епохи - ХІІ - першої половини ХІІІ ст. Це стосується не тільки художньо-стильових особливостей тогочасних пам'яток, але й значною мірою специфіки світогляду. Д.Чижевський називає цю епоху добою орнаментального стилю [673, 133-205]. Твори, написані у цей час, помережані різноманітними орнаментальними прикрасами, що інколи затуманюють провідну думку, а то і змінюють характер самої пам'ятки. Автори часто використовують цитати з Біблії, візантійських проповідників - отців Церкви, своїх попередників. Іноді як прикраси вживаються прислів'я, згадки про старих князів ("Слово о погибелі Руської землі"); у текст вводяться оповідання літературного та фольклорного характеру (Галицько-Волинський, Білорусько-Литовські літописи). Провідна думка певного твору розвивається у творі не просто, а розгалужується на окремі мотиви (Києво-Печерський патерик). Структура більшості пам'яток стає "мозаїчною", хоча складність будови твору не порушує органічного зв'язку між його окремими частинами. Прості порівняння замінюються символічними картинами. Дійсність часто змальовується опосередковано, через образи, що лише натякають на ті чи інші події (Серапіон Володимирський).
В епоху орнаментального стилю підвищується роль символічного тлумачення Святого Письма. Хоча вказане явище було основою християнського середньовічного світогляду, все ж символіка і художньо-стильові засоби у творах ХІІ - ХV ст. не тільки виконують службову функцію, як у попередній період панування монументального стилю, а є самоціллю. Своєрідна гра символами та стилістичними прикрасами часто існує незалежно від конкретного змісту й позбавлена наративної функції.
Християнський середньовічний світогляд передбачав, що всі елементи Всесвіту, окрім буквального значення, володіли ще й моральними, алегоричними і анагогічними значеннями. Космос як витвір Божий поставав універсальною алегорією [715, 56]. Символічне подвоєння світу призводило до того, що кожне явище по-різному розумілося й витлумачувалося. За доступною для очей оболонкою приховувалася недоступна для органів чуття суть [159, 63-64]. Світ символів був невичерпним, хоча й спирався, як правило, лише на біблійні тексти [217, 73]. Завданням письменника-"філософа" було вічне відкриття прихованих значень, безперервне "священнодійство" [296, 308]. Адже кожна земна подія видавалася знаком вищого, трансцендентного, єдино істинного буття.
Низка вітчизняних творів епохи пізнього Середньовіччя характеризується вживанням постійних епітетів, значною кількістю гіпербол. До художньо-стильових засобів орнаментального стилю належать ускладненість синтаксичної будови речень, нагромадження порівнянь. Чіткішою стає авторська індивідуальність, а отже, й органічність самих творів. Разом з тим "орнаментальність" часто виходить на перший план навіть порівняно зі змістом і стає самоціллю [673, 133-136].
Зауважимо, що не всі літературні пам'ятки XIII - XIV ст. мають вищезгадані риси. Твори митрополитів Кирила ІІ, Максима, Петра (Ратенського), Теогноста, що служили поточним справам православної церкви і стояли на межі художньої творчості, майже позбавлені характерних особливостей орнаментального стилю.
Літературні традиції Київської Русі особливо виразно виявилися у Галицько-Волинському літописі [316; 387, 236-425], який хронологічно й за своїм змістом розпадається на два самостійні - Галицький і Волинський.
Літопис писався спочатку як один суцільний твір, а розподіл за роками зроблений пізніше і з деякими помилками. Зокрема пізніший укладач Іпатіївського списку початкову статтю літопису, в якій розповідається про події, що сталися по смерті князя Романа Мстиславича, датує 1201 роком, хоча насправді цей володар Галицької землі помер 1205 року [155].
Питання про авторство цієї історико-літературної пам'ятки до кінця не з'ясовано. Текст Галицького літопису, згідно з низкою гіпотез, свідчить, що він складений кількома книжниками, зокрема Тимофієм, родом з Києва, Кирилом ІІ, згодом митрополитом Київським, та Холмським єпископом Іоаном або боярином Діонісієм Павловичем, що довели (довів?) перебіг подій до 1260 року. Крім того, авторами оповідей у Галицькому літописі виступають бояри - тисяцький Мирослав, стольник Яків, двірський Андрій, тисяцький Димитр [667; 403, 68-109; 121, 25-101; 243, 302-307; 315, 238-241].
Галицький літопис охоплює події з 1205 до 1260 року, які відбулися у Галицькому князівстві, а також оповідає про життя і діяльність князя Данила, за що цей літопис дістав назву "Літописець Данила Галицького". Друга частина - Волинський літопис - присвячена історії Володимир-Волинського князівства з 1261 по 1289 р.р. і його володарів - Василька Романовича та його сина Володимира. Оби