Ви є тут

"Духовний потенціал Збройних Сил України: методологія системного вивчення і регулювання".

Автор: 
Абрамов Володимир Іванович
Тип роботи: 
Дис. докт. наук
Рік: 
2005
Артикул:
0505U000133
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ДУХОВНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ: СУТНІСТЬ, СТАН І ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ
2.1. Сучасний погляд на природу військової могутності держави та роль духовного
фактору у війнах майбутнього
Проблеми, пов’язані з військовою могутністю держави як системним утворенням
підвищеного рівня складності посідали і посідають вагоме місце у теоретичній та
практичній діяльності політичного й військового керівництва переважної
більшості країн світу. Якісне удосконалення саме військової могутності, її
ототожнення з потужним гарантом стійкості та незворотності економічного,
політичного, соціального та духовного розвитку країни впродовж століть були
центрами державницьких зусиль видатних персоналій минулого як історичного
минулого, так і сучасності. Причина таких поглядів більш ніж очевидна: з
моменту виникнення держави як політичної форми організації суспільства проблема
досягнення задовільного стану її безпеки пов’язувалась насамперед з формуванням
та використанням військової могутності. Сучасна епоха поставила перед
суспільствознавством, його філософськими засадами принципово нові найважливіші
проблеми. Загострення глобальних проблем, яке усе більш загрожує знищенню
людства, потребує саме суттєвих змін усієї стратегії діяльності останнього, а
тому і формування того нового типу практичного світогляду, який і визначає цю
стратегію. У вирішенні даного завдання, яке стало найважливішим не лише для
сучасних мислителів, політиків, а й для усього людства, певну роль безумовно
повинна відігравати сучасна військова наука.
Відбулися кардинальні зміни в протистоянні глобальних і регіональних сил у
світі. Такі кардинальні зміни в світі (зокрема на постсоціалістичному просторі,
де відбувся національно-державний перерозподіл, внаслідок якого з’явилася низка
незалежних держав), не могли не підштовхнути суспільствознавців до пошуку нових
парадигм соціального пізнання, на створення нових концепцій державотворення.
Відповідно, проблематика військової могутності продовжує залишатися актуальним
науковим питанням, яке набуває тим помітнішого значення в умовах суспільного
життя в Україні, що б дозволило позбавитись ілюзорних конструкцій стосовно
національної безпеки, що не відповідають національним інтересам.
Термін „військова могутність держави” досить широко використовується в
соціально-філософській та власне військовій літературі, має вагоме змістовне
значення. Військова могутність держави є обов’язковим предметним полем значної
кількості наук і наукових дисциплін, що стосуються національної безпеки та
геополітики, визначення оптимальних варіантів досягнення задовільного стану
обороноздатності держави та достатності кількісних параметрів військового
будівництва. В контексті таких міркувань військову могутність доцільно віднести
до міждисциплінарних наукових понять, адекватне усвідомлення причин виникнення
і сутності якого в ході конкретних досліджень здатне стимулювати значну
кількість похідних напрямків аналізу кількісно-якісних характеристик військової
сфери як окремої держави, так і наддержавного військово-політичного об’єднання
(блоку, коаліції держав).
Наукова література обґрунтовує декілька методологічних парадигм визначення
сутнісних характеристик військової могутності держави, які змістовно
ускладнюючись, відбивають загальну спрямованість трансформації суспільного
пізнання.
До 1980-х років військову могутність конкретної країни традиційно трактували як
сукупність всіх матеріальних та духовних сил держави (класу, коаліції держав) і
її здатності мобілізувати ці сили для досягнення мети війни або вирішення інших
завдань. [1 Военный энциклопедический словарь. – М.: Воениздат, 1983. – С.
136.] На методологічній основі саме такого розуміння сутності військової
могутності держави відбувалося накопичення ідей , які визначали стратегічні
орієнтири розвитку більшості армій світу. В умовах СРСР помітними віхами в
опрацюванні теоретичних проблем військового будівництва у 1960-1980-ті рр.
стали роботи М.М. Азовцева, О.О. Бабакова, О.І. Бабіна, В.М. Бокарева, Д.А.
Волкогонова, К.О. Воробйова, В.І. Гідірінського, А.І. Диріна, В.А. Зубарева,
Б.М. Канєвського, І.А. Клімова, Б.І. Краснова, Ю.В. Мамонтова, О.С. Міловідова,
О.О. Першина, В.Ф. Самойленка, С.О. Тюшкевича, В.Ф. Халіпова та багатьох інших
вчених та військових – практиків. Сутнісними особливостями застосованої
методології досліджень зазначеного явища було перетворення соціального
середовища, надзвичайно складної гами міжособистісних і міжгрупових стосунків
людей у спрощені соціально-функціональні зв’язки, стрімке розповсюдження стилів
життя і стилів мислення на основі їх стандартизації і масофікації, яскраво
виражене домінування матеріального над духовним. Логічним завершенням саме
такого бачення суспільних процесів стало механічне світосприймання конкретної
людини , світу її власних мікро -, а тим більш макрозв’язків. На
методологічному рівні соціального пізнання остання особливість рефлексії світу
людини привела до панування натуралізму й нехтуванню принципу індивідуальної
значущості, індивідуальної людської неповторності. [2 Див.: Бакиров В.С.
Социальное познание на пороге постиндустриального мира // Общественные науки и
современность. – 1996. – № 1. – С 68-74.] Стосовно військової сфери держави
механічно-спрощена парадигма аналізу стимулювала розвиток однолінійного
варіанту усвідомлення змісту військової могутності. Структуризація військової
могутності передбачала виділення обмеженої кількості її складових частин:
економічного, соціального, політичного, науково-технічного потенціалів, а також
військового потенціалу. В літературі радянського періоду допускалася наяв