РОЗДІЛ 2
СОЦІАЛЬНА МІМІКРІЯ В КОНТЕКСТІ СОЦІОЛОГІЧНОЇ ТЕОРІЇ
2.1. Експлікація поняттєвого апарату соціальної мімікрії
Розробка теорії соціальної мімікрії потребує експлікації того категоріального
апарату, який уможливлює всебічне розуміння та пояснення сутності й
особливостей розвитку і функціонування цього універсального соціального
феномена. Категорії соціології, за визначенням Ж.Тощенка, являють собою
гранично універсальні, фундаментальні поняття, що характеризують рівень
осмислення й узагальнення основних уявлень про суспільне життя, про соціальну
реальність, які мають апріорне значення і допомагають систематизації та
організації досвідного знання. Поняття ж виступають однією з форм відбиття
світу на раціональному, логічному рівні пізнання, яка за своєю сутністю, є
фіксованою думкою, що виокремлює із певної предметної галузі та об’єднує в клас
(узагальнює) об’єкти через визначення їх спільних і відмінних ознак [86]. У
будь-якій теорії поняття є засобом відображення в ній існуючої дійсності, вони
вибудовуються в ієрархічному порядку і є витоками теорії, оскільки, засвідчуючи
повсякденний досвід, безпосередньо зумовлюються цим досвідом, людською
практикою і прямо пов’язуються з чуттєвими уявленнями, що відображають цей
досвід.
Теорія соціальної мімікрії як універсального феномена людського життя будується
практично на всіх універсальних категоріях соціології: усезагальності (людство,
суспільство); якості (цивілізація, формація, культура); об’єктивності
(соціальні відносини, соціальний розвиток, соціальне відтворення, соціальні
процеси); суб’єктності (свідомість, особистість, групи, страти); соціальних
змін (соціалізація, адаптація, управління, модернізація, конфлікт). Проте для
розуміння соціальної мімікрії як специфічного способу адаптаційної поведінки
необхідно визначити так звані первинні поняття теорії, адже на них
вибудовуються поняття більш високого рівня, більш абстрактні та теоретичні.
Первинні поняття визначають конкретність, фактичність, індивідуальність
соціальної мімікрії. Вторинні – дають можливість виокремити суттєві
характеристики цього явища, що пов’язані з виявленням статистичних
закономірностей диференціації певних ознак, загальних для історичних типів,
форм, різновидів соціальної мімікрії, які, якщо є необхідність, виявляють себе
в певних умовах та ситуаціях і дають підстави робити висновки про закономірний
характер розвитку, функціонування та структуру соціальної мімікрії як
адаптивного способу життєдіяльності людей. Адже чим більша ймовірність
виявлення якихось ознак соціальної мімікрії, тим більш достовірним та
обґрунтованим буде наше судження про її сутність, якісні та кількісні
характеристики. Зрозуміло, що врахування цих двох моментів уможливлює
систематизацію категорій соціальної мімікрії [87].
Первинними соціальними поняттями, що відображають і фіксують якісну
визначеність та цілісність соціальної мімікрії, зважаючи на пояснення її
сутності як ситуативно модифікованої атрибутивної властивості людини, як нам
здається, є хитрість розуму, хитромудрість, подвійна мораль та амбівалентність.
До вторинних, змістовних понять, на наш погляд, можна віднести маскування,
імітацію, соціальну роль-маску та імітаційну рольову гру, тобто бутафоричність
певних соціальних актів повсякденного життя людей. Як первинні, так і вторинні
поняття породжуються та реалізуються багатьма іншими дефініціями, які будуть
означені в процесі їх подальшого теоретичного обґрунтування.
Базовою категорією, яка характеризує природу та якість соціальної мімікрії як
універсального соціального феномена є хитрість розуму. Ми дійшли висновку, що
мімікрійна поведінка людини спричиняється не її сутністю, а її ситуативно
модифікованою атрибутивною властивістю – “хитрістю розуму”. Ця атрибутивна
якість людини надає їй можливостей відшукувати (або моделювати) та здійснювати
найрізноманітні форми маскування своєї ціннісно-нормативної системи і
підлаштовувати свою поведінку під зовнішню ситуацію, модифікуючись відповідно
чи то до її критичності та небезпечності, чи то до її сприятливості щодо
досягнення бажаної мети.
Розглядаючи сутність соціальної мімікрії, ми зупинилися на розумінні хитрості
розуму як такої родової властивості людини, яка надає їй можливість гнучко
реагувати на зовнішні обставини і знаходити оманливі шляхи для того, щоб
опосередковано, тобто за рахунок інших людей чи речей, ошукати або обдурити
інших, щоб захистити себе від їх небезпеки чи підкорити собі ситуацію,
соціальне середовище і скерувати його дії на свою користь тією мірою, яка
уможливлює досягнення мети.
Якщо погодитися з твердженням про те, що хитрість разом з кмітливістю складають
основу інтелектуальних можливостей людини (Й.Масуда), то неважко помітити, що
прогрес розуму, який спостерігається в минулому та нинішньому століттях,
засвідчується необмеженим зростанням інтелектуалізації праці та усіх інших сфер
людської діяльності. Поповнення „класу” інтелігенції, науково-технічний прогрес
свідчать також і про зростання значущості „хитрості розуму”. Саме
науково-технічний прогрес, який виявляється сьогодні широкою комп’ютеризацією
та інформатизацією, призводить до індивідуалізації, роздрібнення, дискретності
людського суспільства, що, звісна річ, поглиблює взаємну ворожнечу,
конкуренцію, які так імпонують „хитрості розуму”. Прогрес розуму, зокрема його
хитрості, – це не тільки благо, але й певною мірою велике суспільне (моральне)
зло, оскільки він підносить та посилює індивідуалізм – основу дезінформації,
обману і мімікрії. Життєвий досвід
- Київ+380960830922