Вы здесь

Антропологічні засади екранної культури

Автор: 
Чміль Ганна Павлівна
Тип работы: 
Дис. докт. наук
Год: 
2005
Артикул:
0505U000339
99 грн
(320 руб)
Добавить в корзину

Содержимое

РОЗДІЛ 2. ЛЮДИНА ТЕЛЕМАТИЧНА: ЗМІНА ПАРАДИГМИ ЧУТТЄВОСТІ
2.1. Екранна поверхня як простір для трансформації людської чуттєвості
Екранні мистецтва можна віднести до пізнавальних видів людської діяльності, у
якій бере участь екстероцептивна система, спрямована на зовнішнє середовище:
зір, слух, смак, чуттєвість та інтерорецептивна система, пов’язана з сигналами
про внутрішній фізіологічний стан організму. Екран впливає на чуттєву систему
людини, сприяє набуттю емоційного досвіду, вчить співпереживати, без чого
неможливе людське буття, соціальне за своєю суттю. Воно пов’язане зі
сприйняттям як первісним, дорефлексивним зв’язком людини зі світом, в якому
людина відбувається, самовиражається, конституюючи світ культури, мистецтва.
Феноменологія ѕ це та філософська теорія про сутність свідомості, яка переміщує
сутності в існування і тлумачить світ, виходячи з його фактичності, наявності,
його буттєвості ще до рефлексії. Світ ѕ невідчужувана присутність, яка
намагається усіма можливими способами відновити безпосередній зв’язок зі
світом, надавши йому філософського статусу. Виходячи з таких висновків,
Е. Гуссерль намагався перетворити філософію на сувору науку, яка описує, а не
пояснює чи аналізує світ, відповідно, мистецька феноменологія зображує світ,
конструює його у сприйнятті. Ця феноменологія сприйняття (Моріс Мерло-Понті)
відштовхується від особи, яка не може мислити себе як частину світу, простий
біологічний, психологічний чи соціальний об’єкт, а виходить з засад досвіду
власного життя. Навіть коли цей досвід не є безпосереднім, повсякденним, а
спирається на наукове знання, він потребує апелювання до того життєвого
досвіду, похідним від якого є наука.
Мистецтво зумовлене життєвим світом особи, зображує й пояснює його, а тому
лозунг феноменологів “Назад, до речей” для мистецтва ще більш органічний, бо
якщо світ, про який говорить наука, беручи його у знакових, абстрактних схемах,
збільшує відстань між людиною й світом, рвучи пуповину, то мистецтво, на
відміну, скажімо, від географії, усе таки дає уявлення, образ пейзажу (лісу,
річки, балки, гаю). Тому філософські редукції, які є поверненням до
трансцендентальної свідомості, перед якою світ розгортається в абсолютній
прозорості, спираються на мистецький результат, його здатність відчуття краси й
барв цього світу, його зображувальних технік сприйняття форми, силуету,
кольору. Мистецтво дозволяє зробити більш плавним перехід від життєвого світу
до операції означування, яка визначає свідомість. Як говорив класик, Іван як в
дзеркало вдивляється в Павла і бачить власне відображення. У такій комунікації
свідомість Івана й свідомість Павла є фактом доперсональної свідомості,
виходячи з якої, комунікація не складає проблеми, бо наше буттяѕприсутність у
світі, утворює систему цінностей, яка не розподіляється між нами, а є єдиною як
і світ, до якого входять мистецькі вартості. Такою цінністю є здатність
співпереживати зі світом.
Емпатія, співпереживання, є осягненням емоційного стану, заглибленням у
переживання іншої людини. Розуміння емпатії дозволяє витлумачити суспільну
сутність людини і вплив на неї мистецтва. Традиційно проблеми, пов’язані з
поняттям емпатії, досліджувала етика й естетика. В етичних системах А. Сміта,
Г. Спенсера, А. Шопенгауера симпатія й емпатія ототожнювались і тлумачились як
властивість людської душі, здатної регулювати свої стосунки з іншими людьми,
керуючись етичними нормами. У А. Шопенгауера співчуття, яке виникає на ґрунті
симпатії й співпереживання, назване емпатією і є властивістю самого життя.
Співчуваючи, людина забуває про різницю між собою й іншим, намагається
полегшити страждання іншого й у цьому знаходить задоволення й щастя. Такий же
механізм співпереживання включається при перегляді картини чи телепередачі. Це
ситуації на зразок, “душевний фільм, аж два носовички виплакала” або “ось тобі
книжка ѕ до ранку не заснеш”. Прояв у акті симпатії любові й розуміння
важливіше соціальних наслідків залучення до буття інших людей. В акті
співпереживання людиною здійснюються потенційні можливості переходу від нижчого
вегетативного рівня до вищого духовного.
Саме тому теорії симпатії–емпатії надавав такого великого значення Макс Шелер.
Виходячи з феноменологічних установок, на противагу раціоналізму етичних
систем, М. Шелер намагається виявити специфіку симпатії, вважаючи її справжньою
формою відносин між людьми. Для М. Шелера це ще й інтенціональний факт,
спрямований на пізнання особи іншого як вищої цінності. Відповідно до цього,
ним була створена класифікація форм симпатії, які покладено у фундамент живих
істот як наслідування, вчування й аж до вищих здатностей ѕ космічного почуття
співпереживання й співчуття. Співпереживання ѕ це стан злиття з об’єктом
симпатії, ідентифікація з його переживанням, а співчуття ѕ це участь у
переживанні іншого, при збереженні незалежних почуттів суб’єкта, його
цілісності. Більш високий, раціональний стан, за М. Шелером, справжня симпатія,
коли відбувається емоційна реалізація людяності [336].
Проблема емпатії як здатності вчуватись ѕ це специфічний вид пізнання сутності
предмета чи об’єкта. Суб’єкт усвідомлює себе й свої переживання через зміст
предмета чи об’єкта, проектуючи на нього своє я. Вчуватись ѕ значить засвоювати
предмет сприйняття, коли об’єкт виникає для мене через аперцептивну діяльність,
коли діяльність вчувається, здається, що об’єкт виникає сам собою, він сам себе
викликає завдяки такій діяльності. Вчуваючись у іншу людину, особа намагається
віднайти у ній власні переживання. Спостерігаючи за героями екранного дійства,
глядач на підсвідомому рівні прямує за ге