РОЗДІЛ 2 ЖАНРОВА ЕВОЛЮЦІЯ НОВІТНЬОГО УКРАЇНСЬКОГО РОМАНУ
2.1. Трансформація і розширення жанрових форм українського
роману 20-х років ХХ ст., зорієнтованих на традицію
Першим кроком від роману класичного до роману новітнього стає романістика
І.Франка, яка є підтвердженням того, що цей жанр в українській літературі
подолав ті етапи розвитку та еволюції, котрі тривали не одне століття в
західноєвропейській літературі, досить швидко й продуктивно.
Як слушно зауважує М.Ткачук, “особливістю романної структури Франка є її
“відкритість”, як це розумів сам письменник, синтетичність жанру. Романіст
випробував різноманітні сюжетно-композиційні моделі, різні художні конструкції.
В його романній матриці спостерігаємо і типологічно повторювані, інваріантні
жанрові прикмети, і неповторні, його новації. Письменник оновлював і збагачував
романну структуру. Під його пером роман став універсальною формою для
змалювання життя людей у всій його глибині й багатогранності, набув ознак
своєрідної енциклопедії національного буття народу” [107, 369]. Творче
використання художніх здобутків західноєвропейських літератур допомагає
І.Франкові створити оригінальну форму “поліфонічного роману з всебічним
(комплексним) розкриттям характерів і психологічних станів” (М.Ткачук),
порушити в ньому складні філософські та морально-етичні проблеми, які
висувались на перший план в умовах складного та неоднозначного в плані
суспільних катаклізмів та естетичних пошуків часу – кінця ХIХ – початку ХХ ст.
І.Франко творчо використовує, закорінюючи в національний ґрунт, різновиди
сімейного, детективного, любовного, авантюрно-пригодницького,
соціально-психологічного, роману виховання, не забуваючи й про досвід своїх
попередників у вітчизняному письменстві. Сучасні дослідники справедливо
відзначають у художньому доробку письменника такі оригінальні й нові для
української літератури жанрові типи, як роман-прогноз “Борислав сміється”,
створений з огляду на теорію експериментального роману Е.Золя; психологічний
роман-випробування “Лель і Полель”, який водночас набуває рис роману-балади;
роман-дослідження “Основи суспільності”, котрим його автор прокладає шляхи до
філософсько-психологічного роману; “перший зразковий приклад психологічного
роману в українській літературі” “Перехресні стежки” (Т.Пастух).
Ще Е.Золя, вважаючи роман “знаряддям пізнання”, зазначав: “Роман вийшов за межі
звичних рамок, він вторгся у володіння інших літературних жанрів. Як і наука,
він став володарем світу. У своїх творах романіст торкається усіх тем, він пише
історію, трактує питання психології і фізіології, підіймається до вершин
поезії, досліджує найрізноманітніші проблеми – політичні, економічні,
релігійні, моральні. Все в природі підвладне йому. Романіст більше не зв’язаний
путами, він обирає ту форму, яка йому до душі, віднаходить тон, який вважає
кращим, його не зупиняють тепер жодні перешкоди” [131, 334-335]. Для
романістики І.Франка вже характерні, крім згаданих Е.Золя, проблеми
екзистенційні, історіофілософські, національні. Кореляція змістових параметрів,
їх поглиблення, зумовлене тогочасним суспільними й естетичними вимогами,
доповнюється пошуком нової форми – роману новелістичного типу зі сконденсованим
і динамічним сюжетом, специфічним хронотопом, особливим психологічним
підґрунтям змальованих людських характерів.
За традицією, І.Франка називають неперевершеним майстром
соціально-психологічного роману, часто цитуючи його слова, що “людина – це
продукт свого оточення”, проте ніби забуваючи закінчення цієї фрази: і
“продовження своїх предків, природи та суспільства, серед яких вона живе, що з
усіма цими чинниками вона пов’язана безліччю нерозривних уз…” І далі –
висновок: роман стає “на шлях суспільно-психологічних дослідів” [121, 180]. Це
роман, підкреслює І. Франко, створений Стендалем, О. де Бальзаком, Е. Золя, Г.
Флобером, братами Гонкурами, і він “обіймає все, що називається людським
життям” [121, 180]. Інше суттєве зауваження українського письменника стосується
дійсності, яку автор статті “Влада землі в сучасному романі” ототожнює з
“справжніми людьми”, “з їх постійною грою почуттів і настроїв, з їхніми
думками, сповненими хитань і непослідовностей, вибухами почуттів, з їхньою
манерою говорити, сповненою безлічі індивідуальних відтінків, що залежать від
ступеня виховання, відмінностей характерів, темпераменту, миттєвого настрою,
суспільного становища та психічного стану” [121, 181]. Отже, характеризуючи
роман ХIХ ст., І.Франко наголошує на його універсальності в художньому
відтворенні життя й людини, статус якої визначається спадковими, природними та
суспільними чинниками, а сама людина – це “постійна гра” почуттів, настроїв,
думок, зумовлених вихованням, характерологічними рисами, соціальними та
психологічними станами. Таким чином, “суспільно-психологічні досліди”
розуміються і трактуються І.Франком як рівновеликі величини, що проголошується
не лише в розвідці “Влада землі в сучасному романі”, а й, скажімо, в статті
“Еміль Золя і його твори”, у якій він зазначає, що французький письменник
історією Ругон-Маккарів вирішив “показати: 1) наскільки одна родина впливає на
долю цілого краю і 2) наскільки історичні події впливають на щоденне життя
різних верств населення” [132, 99].
Сучасні інтерпретатори творчості І.Франка все наполегливіше підкреслюють її
поглиблений психологізм як жанроутворювальну домінанту. Зокрема Т.Пастух
зазначає: “У Франка-романіста ретельне опрацювання індивідуальної психології
героя поєднується з вдало концентрован
- Київ+380960830922