Розділ 2
ІНСТИТУЦІОНАЛЬНО-ЕВОЛЮЦІЙНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ
В КОРПОРАТИВНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ
2.1. Суб’єктна структура власності сучасної корпорації та її економічна
інтерпретація
Двоїста природа корпоративної власності, відособленість вартісної форми її
капіталу через розподіл акцій (титулів власності) та вихід останніх на
відкритий ринок має своїм природним наслідком змінюваність структури власників
компанії. Зміни суб’єктної структури власності зумовлюються, насамперед,
зростаючою потребою корпорації у додатковому капіталі та його залученням шляхом
чергової емісії акцій, а також рішеннями окремих власників щодо належних їм
акцій. Наше завдання у цьому параграфі роботи полягає у дослідженні тенденцій
якісної зміни складу власників корпорації та їх наслідків.
Загальна тенденція в еволюції структури корпоративної власності емпірично
проглядає, звичайно ж, у розпорошенні, чи дифузії, прав власності, проявом
якого є дедалі збільшувана чисельність акціонерів, насамперед, великих
корпорацій. Найпотужніші корпорації світу спромоглися залучити у ряди своїх
співвласників десятки, сотні тисяч, а деякі з них уже й мільйони акціонерів.
Масовий фондовий ринок розсіяв власність компаній по всьому світу, перетворивши
великі компанії фактично в “соціальні інститути” [[cxviii], с. 103].
Розпорошення корпоративних прав власності є наразі домінуючою реальністю,
стверджує Б. Гаврилишин [[cxix]]. Власниками корпорації АТТ (вироби
телекомунікації), яка входить у десятку найбільших компаній США, є понад 2 млн.
приватних осіб, але жодна з них не володіє акціями більш як один відсоток від
усіх акцій [106, с. 112]. Тенденція, яку ми розглядаємо, особливо чітко
прослідковується на прикладі зменшення частки самих засновників теперішніх
корпорацій-велетнів. Так, якщо в кінці 20-х рр. XX ст. Дж. Рокфеллер володів
15-20% акцій групи компаній “Стандарт Ойл”, то до 80-х рр. частка його
спадкоємців у капіталі “Екссон” (корпорації, утвореної на основі ряду
реорганізацій) скоротилася до 1,7%. Дюпони в 1929 р. володіли 33% акцій
“Дженерал моторз”, а у 80-х рр. – лише 7%. Частка родини Фордів в акціях “Форд
моторз” опустилася до 12% [[cxx], с. 202; [cxxi], с. 131; [cxxii], с. 167]. Б.
Гейтс наприкінці 80-х рр. володів 33% капіталу заснованої ним компанії
“Майкрософт”, а наразі утримує вже 21% акцій [[cxxiii]; [cxxiv]; [cxxv], с.
31]. Ця тенденція характерна й для інших країн. Так, у Японії за 1950-1980 рр.
частка К. Мацусіта в акціях “Мацусіта Денкі” упала з 43,3% до 3,2%, частка
сім’ї Тойота в “Тойота Дзідося” – з 18,2% до 1%. Обстеження в 1980 р. однієї
тисячі великих і середніх японських корпорацій виявило, що лише в 31 із них
(3%) індивідуальним власникам в сукупності належало понад 50% акцій. Проведені
Х. Окумурою міжнародні співставлення показують, що тепер контрольованих сім’ями
корпорацій найменше у Японії [[cxxvi], с. 147].
Факторами зменшення частки власності засновників корпорацій, окрім повторних
емісій акцій, за визначенням дослідників, стали також випуски спеціальних
категорій акцій (з правом “більшого голосу”), зміна поколінь засновників, поділ
спадщини, податки на спадщину, виплата аліментів, прагнення частково
диверсифікувати великі пакети акцій тощо [24, с. 118; [cxxvii], с. 32].
У фундаментальній праці “Власність підприємства” її автор, американський учений
Г. Хансман, зазначає, що в ділових корпораціях США жоден з акціонерів не
володіє пакетом акцій, який би давав йому якийсь значний ступінь контролю. У
підтвердження цього він приводить приклад, що навіть п’ятеро найбільших
акціонерів “Дженерал моторз”, котрі представляють інститути, які самі
акумулюють величезні індивідуальні капітали, разом володіють менше 6% акцій
корпорації [[cxxviii], с. 57]. На цій підставі автор робить висновок про те, що
менеджери великих корпорацій фактично самі себе назначають і проводять
політику, незалежну від прямого контролю з боку власників компанії [128, с.
59].
Наслідки розпорошення прав власності у провідних корпораціях світу теоретики
зазвичай витлумачують як перехід влади до менеджерів, втрату власниками
можливостей реально контролювати дії менеджменту компанії, тобто відособленість
власності від управління капіталом переростає у фактичний її відрив. Б.
Гаврилишин характеризує цю ситуацію як “владу без власності, а власність без
влади” [119, с. 142].
Безумовно, розпорошення прав власності збільшує владу менеджменту корпорацій.
Адже в результаті зменшення часток у капіталі товариства відносно зростає
чисельність міноритарних власників, для кожного з яких безпосередня участь в
управлінні товариством є проблематичною з економічних міркувань. Але невже
контролюючі власники (лідери) так бездумно погодились би на емісію акцій, яка
їх же позбавляє реальної влади в компанії? Чи не інституціоналізувала
корпоративна практика інших важелів збереження влади з боку власників, окрім
особистого портфеля акцій? Такі важелі, здається, все-таки віднайдено.
Акціонерний капітал еволюційно породив акцію не лише як інструмент мобілізації
фінансових ресурсів, але й до певної міри як засіб збереження контролю за
корпорацією для окремих категорій власників (як правило, засновників), тобто
надання привілею в управлінні. Корпоративне законодавство деяких країн закладає
для корпорацій можливості емісії різних типів акцій, зокрема, крім
привілейованих (преференційних), ще й декількох класів звичайних (простих)
акцій, які вирізняються за обсягом додаткових прав. Так, наприклад, акціонери
компанії “Дженерал моторз” володіють акціями трьох класів, причому акція
кожного з них має відповідно один, половину т
- Київ+380960830922