РОЗДІЛ II
ДОНАУКОВИЙ ЕТАП РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ
В КУЛЬТУРІ ДОІНДУСТРІАЛЬНОГО СУСПІЛЬСТВА
Хронологічні рамки доіндустріального (або традиційного) суспільства охоплюють
найдовший період філогенезу, а саме від приходу кроманьйонця (Homo sapiens)
приблизно 40 тис. років тому у верхньому палеоліті – до великих географічних
відкриттів наприкінці XV cт. н.е. [85]. Саме 40 тис. років тому формуванням
людини сучасного типа та організацією родової общини завершився процес
антропогенезу. Становлення соціуму, його розвиток супроводжувалися формуванням
соціальних якостей, соціальності людини в цілому, їх закріпленням культурою та
розробкою соціальних механізмів поширення. Не останню роль в трансляції та
трансформації соціальності людини відігравало соціальне виховання. За
ствердженням культурологів[143], доіндустріальному суспільству притаманна
специфічна соціальність – “комунократична”. Особа майже повністю залежала від
соціуму, її суспільна роль визначалася через співвіднесення з групою – рід,
сім’я, плем’я, клан, етнос, релігійна община, стан тому, що продукт праці не
стільки продавався, скільки перерозподілявся, зокрема обмінювався на стосунки
(подарунок, викуп, посаг, нагорода, привілеї тощо). Від соціальної структури,
членом якої був індивід, залежали його життєзабезпечення, соціалізація та
продовження роду. Основою підтримання традиційної соціальності та умовою
належності особи до певної групи були вірування, мова, звичаї, норми поведінки
тощо, які набували ознак ядра духовного життя, ставали критерієм ідентичності
соціуму та індивіда. На психічному рівні підкореність людини соціуму
забезпечувалася через культивування відчуття сорому, який існував лише у
стосунках зі “своїми”. “Культура сорому” орієнтувала свідомість індивіда на
зовнішні (а не на внутрішні) форми контролю соціальної поведінки.
“Комунократична” соціальність, на думку соціальних культурологів, породжувала
конфліктність у міжгрупових відносинах, а серед “своїх” створювала жорстко
визначену ієрархію стосунків між “великою” людиною (жрець, вождь, король,
феодал, чиновник) та “маленькою”, що стимулює покору, раболепство, лестивість
до вищих і домінування, презирство до нижчих [143,333-339]. Отже,
доіндустріальна соціальність авторитарна за своєю природою, є вимушеною,
викликаною потребою біологічного виживання в природних, а потім і в соціальних
умовах. Проте соціальність традиційного суспільства має внутрішню динаміку, яка
не в останню чергу пов’язана з виникненням та розвитком соціального виховання
як соціокультурного механізму гарантованого забезпечення соціальності індивіда
та групи, зміцнення доцентрових спрямувань соціуму, а значить і можливості
збереження та вдосконалення його культури.
2.1. Виникнення соціального виховання і становлення його системи в первісній та
архаїчній культурі людства
Первісність – період оволодіння і ствердження біологічного рівня буття людини,
оскільки основною потребою первісного соціуму було біологічне виживання у
несприятливих умовах природи. Відсутність природних засобів оборони і нападу
(пазурів, рогів, ратиць, панцира, товстої шкіри, хутра), слабкість інстинктів,
загальна незахищеність окремого індивіда у боротьбі з навколишнім середовищем
за виживання робили соціальність первісної людини природною і водночас
вимушеною стадністю "вівці".
Науці поки ще невідомо, як відбувся стрибок від неандертальця (мустьєрської
людини) до кроманьйонця (Homo sapiens) ні фізично, ні культурно. Однією з
головних причин гальмування культури у середньому палеоліті фахівці вважають
замкненість існування неандертальця: “Відсутність зв’язків між окремими
общинами мустьєрців, їхня ізольованість і роз’єднаність мали створити умови,
які значно гальмували їх розвиток”[145,244]. Отже, ускладнення існування людини
без удосконалення соціальних відносин, без обміну соціальним досвідом з іншими
соціальними групами, навіть у разі забезпеченості їжею (полювання), призводить
до деградації культури. Виникнення на початку пізнього палеоліту (приблизно 40
тис. років тому) нового фізичного типу людини вчені пов’язують з екзогамією
[85;128]. Зрозуміло, що заборона шлюбу всередині роду передбачає позитивне
ставлення до членів іншого роду, які природно є конкурентами в розподілі
території та їжі. Завдяки розвитку нового, неприродного ставлення до “чужого”,
найпоширенішим видом соціуму стає родова община, яка поступово перетворюється
на плем’я.
Проте суспільний устрій життя був і в інших тварин дольодовикового періоду, які
загинули не маючи можливості пристосуватися до змін природного середовища. Сила
людини виявилася в слабкості її інстинктів, але натомість в можливості розвитку
свідомості, духовного буття, творчості і як наслідок – культури – другої
природи. Саме здатність до творення культури дозволила “людині–дикуну голому
розумово і тілесно” не лише вижити, а й “піднестися поступово до влади над
тваринами, до мистецтва запліднювати землю, перепливати океани, вимірювати
глибини небес”[501,41].
Одним з механізмів, які подолали недорозвиненість людських інстинктів, їх
біологічну недосконалість, було наслідування. Інстинкт наслідування присутній
якщо не у всіх, то у багатьох тварин. Проте тварини, пристосовуючись до
середовища, інстинктивно наслідують поведінку, ставлення до навколишнього своїх
“родичів”. Людина, відповідаючи на виклик природи, подолала бар’єри
інстинктивного наслідування. Вона наслідує природу в усіх її проявах (предмети,
явища, дії живих істот), які, на думку людини, забезпечать її виживання.
Е.Тайлор у “Первісній культурі” наводить приклад того, як розвиток військової
справи міг залеж
- Київ+380960830922