розділ 2. Геополітичні функції етногеографічного чинника
1.2.1. Етнонаціональна ідентичність і територіально-політичні процеси:
еволюція, механізми та історично-географічні рамки взаємовпливів
Етнонаціональна ідентичність виконує важливі функції, пов’язані як з проблемами
життєдіяльності (самозбереження, самовідтворення), так і з регулюванням
соціальних стосунків. Причому спектр впливу етнонаціонального чинника на різні
сфери життя суспільства упродовж двох останніх століть весь час зростав. В
цьому аспекті серед т.з. “зовнішніх” функцій Е. Сміт виділяє, зокрема,
територіальні та політичні функціі [330, с. 25]. За його словами, “з погляду
політики національна ідентичність править за опору для держави та її органів
або їхніх дополітичних еквівалентів у бездержавних націях” [330, с. 29]. Цим
самим визнається важливість етнонаціонального чинника як на етапі формування
державності, так і у функціонуванні держав. Об’єктивні тенденції геополітичних
і геокультурних процесів також підтверджують, що етнонаціональна ідентичність
закономірно потребує інституційного закріплення як своєї унікальності,
окремішності, так і функціональної значимості. І саме держава, як єдина
політична організація, що має виняткове право представляти загальносуспільні
інтереси, створює щонайширші умови для реалізації і збереження етнонаціональної
самобутності. Роль етнонаціональної ідентичності в організації політичної сфери
іноді поєднується (іноді “конкурує”) з функцією інших ідентичностей, насамперед
релігійно-конфесійної, меншою мірою расової, поселенської. З іншого боку
держави також, особливо держави нового часу, у всіх процесах свого розвитку
завжди тією чи іншою мірою потребували опертя на етнонаціональні засади. А тому
загалом в життєдіяльності суспільства між етнонаціональними спільнотами та
державою помітними є певні функціональні паралелі та взаємоперекриття.
Але хоча об’єктивні співвідношення і тенденції свідчать про природність
політизації етнічності, більшість модерністських і постмодерністських “теорій
нації і націоналізму” розглядають етнополітичні рухи як локальне в часі і
просторі явище: в часі воно обмежується ХІХ і ХХ століттями, а в просторі
пов’язується насамперед з Європою. Так, за словами відомого австралійського
історика Ю. Каменки “націоналізм (у даному випадку – етнополітичні рухи –
авт.), як ми збираємося довести, це модерне і спочатку суто європейське явище,
яке найкраще розглядати у зв’язку з тим розвитком, що його спричинила
Французька революція 1789 року, яка й стала його символом” [153, с. 216-225]. А
на думку англійського політолога Е. Гелнера саме “націоналізм породжує нації, а
не навпаки” [36, с. 292].
Водночас порівняльний аналіз основних моментів етнічної та політичної історії
спростовує такі тверження. Насамперед, політизація етнічності – це не лише
продукт ХІХ чи ХХ століть, адже генетичні основи державності завжди, хоч і
різною мірою, були пов’язані з етнічними чи міжетнічними відносинами. Тому не
випадково племінні політичні утворення та союзи споріднених племен можна
розглядати як прообрази перших держав. В наступні історичні періоди, особливо з
формуванням династичних держав та держав імперського типу з жорсткою становою
стратифікацією, значення етнічного чинника значно зменшилось. Хоча це не
значить, що держави того часу не мали окресленого етнокультурного обличчя. І
лише з кінця ХVІІІ ст., коли в Європі станові бар’єри почали руйнуватися, а
держави усе більше почали відходити від патримональних засад і набувати
загальнонаціонального характеру, етнонаціональний чинник зайняв належне місце в
процесах консолідації суспільства, а етнонаціональна ідентичність виявила
тенденцію до свого закріплення в політичній системі новітніх держав. В цьому
контексті беззаперечними є твердження В. Старосольського про те, що “чи
виходити від нації, чи зі становища державної рації, однаково муситься дійти до
результату, що з істоти обох випливає стремління злиття” [334]. Тобто і сам
перебіг соціально-політичних процесів, і його об’єктивний аналіз переконливо
підтверджуть, що політизація етнічності – об’єктивний процес розширення сфери
життєдіяльності спільнот..
Відомий чеський політолог М. Грох, опираючись насамперед на розвиток
етнокультурних і етнополітичних процесів в Чехії та Центрально-Східній Європі
загалом, виділив три фази об’єктивного процесу етнонаціонального розвитку -
академічну, культурну, політичну [391]. Попри можливі відхилення від цієї схеми
(наприклад, американський історик українського походження Р. Шпорлюк
підкреслює, що в українському національному русі спостерігалось складне
поєднання різних фаз відродження [214, с. 16]), перехід у фазу висунення
політичних вимог визнається таким чином об’єктивним наслідком соціальних
процесів, що ще раз підтвердив розвиток політичних подій в кінці ХХ століття.
Визнаючи об’єктивність політизації етнічних спільнот, слід однак зробити
застереження, що політизація на рівні етнографічних груп чи субетносів має
переважно деструктивне значення, оскільки веде до створення внутрішніх
політичних бар’єрів в межах етносу як цілісного етносоціального організму.
Попри наявність деяких паралелей функціонування, сутнісна основа державної і
етнонаціональної ідентичностей принципово відмінні, а у багатьох аспектах вони
виступали і виступають як “конкуренти” в організації суспільства. Це ще
відзначав (як уже підкреслювалось) С. Дністрянський, наголошуючи, що “народ є
витвором історичного процесу в боротьбі проти територіальної самовлади
держави.” [107, с. 183].
Основним наслідком і відображення природного розвитку етнополітичних п
- Київ+380960830922