РОЗДІЛ 2
ДИСКУРС РАННЬОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОСВІТНИЦТВА В УКРАЇНІ ТА ЙОГО ЗВ’ЯЗКИ З
ДУХОВНОЮ КУЛЬТУРОЮ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ
2.1. Початки європейського Просвітництва як зміна парадигми художнього мислення
2.1.1. Класична парадигма. Раннє європейське Просвітництво як специфічний тип
розгортання художнього дискурсу поставало в результаті активного й динамічного
переосмислення різних культурних традицій – від Відродження до бароко і
класицизму ХVІІ ст. При цьому важливим моментом було те, що просвітницька
парадигма в її “класичному” вигляді на початковому етапі відзначалася тяжінням
до певного “синкретизму” – література, наприклад, легко “втягувала” в орбіту
свого впливу інші сфери культурної свідомості, насамперед філософію, і навпаки,
філософія як “мудрість світу” набувала непересічного значення одного з
формантів внутрішньої структури художнього дискурсу Просвітництва. В результаті
філософська проблематика часто “зливалася” з літературною формою, яка вже не
мала самодостатнього значення, а ставала ілюстрацією для певної умоглядної
абстрактної ідеї. Власне метафізика значною мірою і породжує специфічний тип
художньої свідомості, котрий постулює особливу просвітницьку критичну
комунікацію й інтерпретацію дійсності, а письменник виступає не лише пасивним
спостерігачем реальності, відбиваючи її у своєму творі, а тією особистістю, що
здатна впливати через художній образ на процеси становлення “сучасності”, а
надто – на перебіг “історії”. Як вже зазначалося, іноді тут йшлося у
просвітителів взагалі про початок “нової історії” (лише за часів постмодернізму
вона дійшла до певного рубежу, за яким – факт усвідомлення “кінця історії”).
Не дивно, що вже на початку ХVІІІ ст. активно формується специфічний
просвітницький канон, котрий набув значення своєрідного “архетипу” Нового часу,
який Ж. Дерріда охарактеризував як одну з основних тенденцій європейської
культури, її специфічний спосіб мислення, – західноєвропейський “логоцентризм”
і навіть “фаллологоцентризм” (як пріоритетність раціонального чоловічого начала
над емоційним жіночим). Примітна його риса: бажання відшукати першопричину всіх
феноменів буття і в такий спосіб “нав’язати” смисл і внутрішню логічну
впорядкованість тому предметному світові, на який спрямована думка (в тому
числі і художня).
М. Фуко писав про те, що Просвітництво “постало в такий момент історії, коли
філософія відкрила можливість конституювати себе у вигляді образу, що визначає
епоху, а епоха виявилася формою здійснення цієї філософії” [258, c.45]. Словом,
просвітницька філософська рефлексія активно моделювала принципи нових,
незаангажованих (з точки зору самих просвітителів) підходів до інтерпретації
людини і світу і шукала можливості відбитися, немов у дзеркалі, на всіх рівнях
тогочасної культурної свідомості, котра переростала власні межі і починала
помітно впливати на перебіг процесів у довколишній дійсності.
Однією з ознак раннього Просвітництва стає внутрішнє бажання індивіда
усвідомити свою окремішність, індивідуальну неповторність стосовно інших людей,
чого можна було досягти шляхом активної інтелектуальної рефлексії (де думка
стає не просто показником природної здатності індивіда до мислення, а й актом
діяльності, що спрямована як на інтерпретацію світу, так і на його виправлення)
й критично відбити цей факт за допомогою слова, в тому числі й художнього.
Зрозуміла річ, що ця емансипація теорії суб’єкта відкривала важливі перспективи
для становлення індивідуальних стилів письменників, котрі починали
усвідомлювати свою власну художню манеру, стиль як особливий спосіб
індивідуального оформлення свого “життєвого досвіду” у вигляді зв’язної
оповіді.
Щоправда, просвітителі не помітили зворотнього боку цієї „метафізики”: вона
представляла собою особливий тип ригористичної комунікації, в якій панівне
місце посідає такий тип стосунків, що передбачають домінування “просвітленого”
знаннями індивіда (вченого, філософа, письменника) над іншими членами людської
спільноти (реципієнтами, читачами), котрі мали прислуховуватися до його
“сакрального” слова і слідувати йому у своєму повсякденному житті. Вже в цьому
виразно проглядало те начало, про яке згодом писали Ф. Ніцше і Ж. Бодрійар,
наголошуючи на тому, що раціональне метафізичне мислення небезпечне
насильством, оскільки саме воно легітимізує владні стосунки в суспільстві,
котрі полягають у бажанні не стільки “довести” істину і “прояснити” її для
широкого загалу, скільки підпорядкувати іншого своїй точці зору, а тому і
подібна метафізика, на їхню думку, – інтелектуальний еквівалент тоталітаризму.
Г.Р. Яусс, у свою чергу, оцінював це як “підступність розуму” і як “регресивну
діалектику” Просвітництва [293, c.284].
Просвітителі “першої хвилі” при всьому їхньому негативному ставленні до
попередньої культурної традиції, яка, як вони вважали, “наповнила світ
помилками і невиправданими авторитетами” [328, c.117], все ж таки відчували
свій зв’язок з історичними попередниками. Вони, наприклад, хотіли б бачити себе
нащадками тих мислителів минулого, які були “приречені інквізицією на вогнище
або вкидалися до в’язниць” [300, c.18]. Це надавало певної привабливості новим
ідеям через творення особливого, значною мірою почерпнутого з християнства,
“ореолу страждання” навколо талановитої і непересічної освіченої людини за
обстоювання нею ідеалів моральності та пошуки “правди”, що готова страждати і
за інших – тих, хто не “просвітлений” знанням істини. Своїх історичних батьків
вони вбачали в діячах епохи Відродження, які намагалися спиратися на природні
закони, апелювали до розуму, акцентували на необхідності досліджувати в
мистец
- Київ+380960830922