РОЗДІЛ 2
РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ ЗА ЛОГІКОЮ НАЦІОНАЛЬНОЇ САМООРГАНІЗАЦІЇ
2.1. Логіка становлення політичних інституцій
Формування в Україні впродовж 1991-2004 рр. спільноти, що відповідає уявленням про політичну націю, мало під собою певну сукупність передумов.
Ідеологічні передумови - нявність відповідної концепції національної ідентичності, згідно з якою можлива була реалізація алгоритму "від народу до державності, від держави до нації". Атрибути даної концепції протягом тривалого періоду розвивалися в питомому європейському культурному контексті і мали на початок трансформаційних процесів усі характеристики узвичаєних і самоочевидних елементів соціальної реальності (Бергер і Лукман).
Інституційні передумови - наявність квазідержавного утворення УРСР як форми самоорганізації еліти, бюрократичного апарату з власними традиційними практиками і нормами соціального управління.
Ситуативні передумови - трансформація великої геополітичної (цивілізаційної) спільноти у напрямку розпаду її інституційних засад, ідеологічних та культурних аспектів спільної ідентичності.
У своє самостійне існування політична система України увійшла з двома провідними інституціями, успадкованими від "материнського" організму політичної системи колишнього СРСР. Перша інституція - це ієрархічна, закрита, напівфеодальна система партійного керівництва, що включала в себе не лише органи КПРС, але й КДБ, військово-промисловий комплекс, комсомол, колгоспний лад на селі, ідеологічний диктат в культурі й науці. Другу інституцію - публічну, буржуазну, позбавлену власного центру і тривких механізмів самовідтворення систему народовладдя - сформувала проголошена М.Горбачовим і здійснена вищим керівництвом країни "перестройка". Демократична інституція була спроектована як допоміжна до основної і мала на меті збалансувати її вади - статичність, ізольованість від зовнішнього світу, брак індивідуальної мотивації. На хвилі перебудовного ентузіазму були сформовані деякі елементи суспільного устрою, що були принципово новими: незалежна преса, парламент, приватний сектор економіки.
Уся подальша історія становлення політичної системи України, як і інших пострадянських країн, являє собою низку конфліктів, компромісів і взаємного пристосування цих різнорідних інституційних систем. У кожній з країн цей суперечливий симбіоз утворив власну конфігурацію чинників і противаг, який на сьогоднішній день, при збереженні певних ізоморфних характеристик, досить суттєво розмежував частини колись єдиного соціально-політичного організму. До цих відмінностей спричинилися соціально-економічні, культурно-психологічні особливості кожної з пострадянських держав, що обумовили різний перебіг політичної структуризації і відмінні її результати.
Отже, серед завдань, які стояли перед політичним керівництвом нової незалежної України, можна виділити два головних: 1) створення на основі частини політичної системи нового цілого - з власним центром, механізмами легітимації, структурою і механізмами самовідтворення; 2) інтеграція і пристосування до місцевих умов успадкованих після розпаду СРСР інституційних систем - комуністичної і ліберальної.
Специфіка просування українського політикуму цими двома шляхами одночасно полягала в кількох системних суперечностях:
1) Відокремлена частина неминуче успадковувала механізми самоорганізації "материнського" організму - радянської політичної системи;
2) Основою державної системи лишалась інституційна база комуністичного ладу, відтак нова українська державність будувалася комуністичною елітою і її радянськими методами (що свого часу передбачив І.Багряний);
3) Водночас і ліберальна складова політичної культури України формувалась і визрівала в умовах єдиного СРСР і засвоювалась у тих модифікаціях, яких вона набула в умовах імперії.
Історію новітньої української незалежності можна умовно розділити на два, приблизно рівні на сьогоднішній день, відтинки: 1) становлення державності та її сутнісних атрибутів - влади, механізмів економіко-правового регулювання - що завершилося запровадженням національної грошової одиниці, закінченням ваучерної приватизації, прийняттям Конституції та затвердженням мелодії національного Гімну і Тризуба як Малого Герба; 2) становлення інституцій та правил політичного й економічного співжиття, а також утвердження ідеологічних домінант суспільної свідомості, що відбувалося впродовж 1998-2004 рр. і було означено партійною структуризацією, політичною реформою, завершенням великої приватизації, утвердженням євроатлантичного зовнішньополітичного курсу і легітимізацією правлячого режиму в ході Помаранчевої революції. Власне, другий етап націостановлення, в ході якого й були сформовані характерні риси української політичної нації, й буде предметом нашого дослідження.
Становлення політичних суб'єктів та норм їхніх взаємин в нових умовах відбувалося як в процесі самих трансформацій, так за їхніми наслідками. Важливою віхою в осмисленні інституційних змін та особливостей української політичної системи став період 2000-2001 рр., коли збіглися в часі важливі "рубіжні" дати - початок нового тисячоліття, 10-річчя проголошення незалежності. Для більшості досліджень, що з'являлися в ході стрімких політичних змін характерна певна заангажованість і тенденційність, оскільки самі наукові праці найчастіше ставали елементом політичного програмування, підтримання тієї чи іншої політичної доктрини та її персональних представників - у владі чи в опозиції.
На певну підсумковість і всеохопність розгляду предмету передовсім претендують історичні студії О.Бойка [72], В.Литвина [503], Ю.Алексеєва, С.Кульчицького та А.Слюсаренка [4], П.Сацького [795], філософсько-політологічні праці В.Михальченка, В.Андрущенка [571], О.Гнатюк [199], В.Кременя, В.Ткаченка [443], Е.Вілсона [128], А.Свідзинського [801], В.Якушика [1010], В.Котельникова [436], В.Ігнатова [355], Г.Дашутіна [253], Г.Дичковської [277], а також численні збірники та колективні монограф