РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИКО-ІСТОРИЧНІ Й ІСТОРИКО-ЕКОНОМІЧНІ
ДЖЕРЕЛА ТА ОСОБЛИВОСТІ ПЕРОНІЗМУ
2.1. Історичне підґрунтя перонізму
У ході вивчення країн Латинської Америки вкрай важливим є розуміння глибинної європейської сутності самої назви континенту. Лише фахівцям відомо, що вперше термін "Латинська Америка" використано вже згаданим франко-колумбійцем Хосе Торресом Кайседо в 1851 році в тлумаченні радника Наполеона III Мішеля Шевальє, тобто, як "інша Америка, католицька і латинська", а іншими словами - "нового європейського світу". Сам Наполеон III через 12 років, відряджаючи французьку військову експедицію до Мексики, скаже: "Необхідно повернути латинській расі її престиж, вдалині за океаном". Отже, "Латинська Америка" як термін походить від політичних уявлень епохи раннього імперіалізму, за яким приховується прагнення європейських імперій реалізувати свою постійну присутність на континенті ?1], здебільшого і частіше за все на противагу Сполученим Штатам. Політичне значення поняття відображено у вислові видатного румунського автора Вінтіли Горії: "Інтелектуальна війна проти іспанського походження в Америках досягає вершини з міжнародним ухваленням терміну Латино-Америка" [2].
Значною мірою первісний "зв'язок з Європою" стосується Аргентини, де поселенці з Європи в повному розумінні стали головним джерелом освоєння величезних територій. Від самого початку Аргентиною керували маленькі казково багаті групи, які умовно можна назвати олігархічними. Адже насправді вони повністю узурпували владні повноваження і владу, як таку. Переважно олігархи по-аргентинськи складалися з вихідців з Іспанії часів колоніальних завоювань. Саме олігархи іспанського походження керували відносно демократичною республікою, нерідко використовуючи для цього збройні сили. Тож, недарма, ідея боротьби з "клерикально-олігархічними угрупованнями" стала однією з головних у формуванні політичної ідеології перонізму і програмних постулатів хустисіалістської партії, фактично виступивши прикриттям для придушення економічної конкуренції [3].
З іншого боку, не менш важливим є чинник расового й етнічного змішування. Дійсно, латиноамериканці, швидше, є ближчими до представників африканського та американського континентів, ніж до європейців. Ця особливість не лише ускладнює характеристику латиноамериканців, але й певною мірою зумовила маятниковий характер розвитку політичних режимів, а саме їх прикордонний авторитарно-демократичний характер [4].
Таку комбінацію визначає поєднання державних, громадських та приватних інтересів. При цьому пріоритетними є інтереси держави і влади, а суспільство і конкретний громадянин залишаються гвинтами в механізмі реалізації мети і повноважень владних структур. Доцільно відзначити, що за часів керівництва військових, персоналістських режимів завжди спостерігалася абсолютизація інтересів держави, чим вміло скористалися пероністи, повернувши свою ідеологічну спрямованість у русло першості людського та громадського чинників, а також обслуговуючої ролі держави на чолі з "шефом", покликаним забезпечувати стійкість системи [5].
При цьому, на відміну від інших латиноамериканських держав, Аргентина зазнала й досить тривалі періоди демократичного розвитку. З іншого боку, як ні в одній державі світу, в цій країні неодноразово проводилися сумнівні експерименти, пов'язані із захопленням влади військовими чи іншими угрупованнями авторитарної спрямованості, зазвичай, під гаслом захисту національної безпеки. Саме військові обирали представників до цивільного уряду. Фактично демократія встановлювалася в Аргентині руками тих, хто нещодавно здійснював авторитарний тиск. Збройні сили країни в особах своїх керівників в ультимативній формі спрямовували діяльність нових лідерів країни в певному напрямі, погрожуючи розплатою у разі відмови від обіцянок [6].
Довготривалість ідей Перона та його політичні перемоги в Аргентині знаходять додаткові пояснення у цивілізаційних особливостях Латинської Америки, що поєднала традиції і звичаї аборигенного населення та вихідців з Європи. У зв'язку з цим можемо погодитися з думкою відомого російського латиноамериканіста Я.Г.Шемякина [7], що протягом всієї латиноамериканської історії чітко простежувалася тенденція вирішувати проблему співвідношення особи і суспільства на підставі підпорядкування особи суспільству в різних іпостасях - від селянської громади до держави. На наш погляд, цей факт був досить вміло використаний і творцями пероністської ідеології.
В Аргентині такий громадський архетип виявився в підпорядкуванні суспільства й особи державній владі, католицькій церкві. На цьому фоні отримав подальше розповсюдження вже розглядуваний у концептуальному вимірі культ каудильо, що поступово перетворився на персоніфікацію влади на рівні політичної культури і сприйняття влади взагалі. Саме така форма архаїчного культу домінувала в усьому латиноамериканському регіоні, на відміну від європейського фашизму з його зреченням особистої свободи на користь "партійної держави".
Як стверджує згаданий Я.Г.Шемякин [8], аргентинська особливість виявилася внаслідок змішування іспано-американського й автохтонного (індіанського) світів. Скажімо, у пастухів аргентинської Пампи спостерігається незламний потяг до свободи без меж, невизнання обмежень різного характеру, зокрема державних, законодавчих та ін. І лише каудильо могли завоювати авторитет і підпорядкувати місцеве населення. Тому аргентинські пастухи - гаучо виступили рушійною силою диктаторського режиму Х.М. де Росаса. Разом з тим, як відомо, саме гаучо зробили один з вирішальних внесків у визвольну боротьбу на чолі з С.Боліваром. Вихідцям з Європи як вказувалося вище, відразу ж по приїзді до Аргентини доводилося коректувати свої плани і сподівання під тиском природних обставин та чинної в країні архаїчної олігархічної системи керівництва. Утім це стосувалося переважно тільки певної частини з "нижнього пласту", що прибувала до нової для себе країни. Вельможі, тим часом, доповнювали каудилізм іспанською